Григорій Косинка

А вона повернулася тодi до мене, засмiялася:

– Отакоi, паничу наш, – сказала, – на вулицю нiвроку вам, навiдуеться, а дров урубати, то… «хай тато».

Пожурила i пристрамила його тодi Оксанка; батько наче не чують цього – сива голова туркоче дiтям якiсь казковi слова:

– Ми вже того щастя не зазнаемо, а прийде, дiти, тая… Та всiм убогим людям дадуть землi…»

Надходила багата кутя, Святий вечiр. (Наступ Муравйова на село. Руiни, десятий вiдповiдае. Смерть Фавстового батька. Скринi. Хлипало у бур’янах зотлiле село.

– «Надiвай, Оксанко, стрiчки Настi, в’яжи червоного пояса Яцевi».

(Змалювати до дрiбниць сцени бою. На чолi загону – Прокiп Конюшина. Фавст-Конюшина збожеволiв у карцерi. – Авт.).

Сторожукове пильне око; заспане, пом’яте якесь, мов простирадло у повii, обличчя, мутнi очi, особливi вуса, схожi на тоненькi ковбаси – (пiдливанi), якiсь тютюновим димом; у переднiх яснах – два здоровi, вовчi зуби, валькована шия…

Вiн, Сторожук, вклоняться Бейзеровi:

– Хилий какой-то… – Смiеться Сторожук.

Веселий вiн, звичайно, завжди в такi урочистi хвилини. Мугикае з пiснi два рядки.

Нудить Сторожуковi горiлка, тодi йде ригати до раковини, йому нагадують, що треба поспiшати.

Камера. Фавст узяв з нар свою торбу, розв’язав ii, пiдходить до Конончука, каже:

– У вас, дядьку, хвалилися, син е? Але вiн увечорi не принесе сюди – приймiть мою, я буду вашим гостем сьогоднi.

Вiн повертався до Кленцова:

– Не радiйте, офiцере, з моеi страти… Пам’ятайте: «сотнi поляжуть, тисячi натомiсть стануть до боротьби…»

Маламет молився боговi.

Фавст нерухомо сидiв годину, скоса дивився на всiх нас i тихо шептав щось, а далi пiдвiвся, поспитав пана Яцькiвського:

– Де, твоя, Яцькiвський, кружечка з (орлами), га? Дайте менi води!

Голос зростав, переходив у шепотiння:

– Чуете, Сторожук списки читае?…

Вiн ще припав був до вiдра й пив воду, але пiсля цього, свiдомого, здавалося нам, вчинку, – вiн уже не приходив бiльше до свiдомости, вiн збожеволiв.

Ловив руками повiтря, нiби намагався смикнути за повiд коня… Бiгае по камерi, гукае:

– Кiннота, на конi! До бою!..

– Хлопцi, чий кiнь збiжить з Іскрою? Сторожуковi потрiбна кров моя? Маеш ii, пий!

Вiн ударив щиколотками по пруговi дверей, розбив до крови руки i, на здивовання усiх, почав малювати на стiнi велику лiтеру… Не скiнчив, а знову гукнув на всю камеру:

– Кiннота, на конi! Рiвняйся, до бою ладнайся!

На порозi камери стояв Сторожук.