Григорій Косинка

Побачивши, що я розгублено мовчу, вiн потихеньку повторив запитання: “Почему?” Я ледь чутно проказав: “Я родился в селе…” “Ну и что же, так и пишите все, как было”.

Це було сказано так, що миттю зникли розгубленiсть, сумнiви, вагання. Я впевнено взяв перо i написав про “все, як було”».

Григорiй Михайлович розповiдав менi, що вiн тодi описав краевиди рiдного села, хатину, де народився, розповiв про своiх батькiв-селян i про дiда Романа, який вчив його грамотi. І вийшло так, що найбiльше уваги придiлив своiй любовi до книги.

Проте не обминув нi злиднiв у сiм’i, нi роботи на панських ланах, нi тих своiх копiйчаних заробiткiв.

«За тиждень, – вiд далi Григорiй Михайлович, – повертаючи нам зошити, Павло Іванович сказав, що мiй твiр – один з кращих. Червона масна п’ятiрка прикрасила мiй зошит. Але не вона була причиною радiсного збудження, а слова Павла Івановича: “Вам учиться надо дальше. У вас талант и незаурядннй”. “Це моя мрiя”, – радiсно зiрвалось у мене. О, менi здавалося, що це була найщасливiша хвилина мого життя…»

Зi слiв Григорiя Михайловича у мене залишилося враження, що Павло Іванович не шкодував для нього часу; радив, що прочитати, а потiм розпитував, який твiр сподобався, хто з героiв справив на нього враження, хто сподобався? Григорiй Михайлович завжди з хвилюванням та iнтересом чекав розмов з Павлом Івановичем.

Завжди пiсля того у нього був пiднесений настрiй.

«Лiтературу я студiював з захопленням, – згадував Григорiй. – А час минав… Я склав екстерном iспити за шiсть класiв гiмназii i на той час завершив свое навчання.

Я зберiг у пам’ятi поради Павла Івановича, й у мене залишилися зошити з його помiтками та червоними п’ятiрками… І все…»

1919 рiк. Киiв. Тяжкий перiод в iсторii нашоi краiни: голод, холод… Даремне шукання роботи, систематичне недоiдання все частiше наштовхували Григорiя Михайловича на думку, чи не поiхати додому на село?

«Складаючи пожитки, – розказував вiн, – я побачив старi своi зошити… Неначе вони повернули мене до дiйсностi, до моiх бажань i прагнень.

Менi здалося, що саме тут приховано найдорожче в свiтi. Хiба такi вже страшнi цi тимчасовi злиднi?

Я перечитував усi своi твори й в одному з них, де писав про свое дитинство, а саме про роботу на григорiвських та гусачiвських ланах, звернув увагу на чiтку червону рису, ii зробила в свiй час рука не байдужоi менi людини. Павло Іванович так позначав найвдалiшi мiсця наших творiв.