Григорій Косинка

У Киевi, щоб заробити на хлiб, чистив панам черевики. Розповiдав, як на розi бiля Золотих ворiт повинен був стояти серед хлопчакiв-чистильникiв. Переповiв менi й жартiвливi примовки, якi приспiвували хлопчики:

Шли вы, барин, торопясь,

И вступили прямо в грязь,

Поднимите ваши ножки,

Я почищу вам сапожки.

А коли нiхто не пiдходив, то один з хлопчакiв пiдскочить, бувало, й, пiднiмаючи по черзi ноги та розводячи руками, вiдповiдае за барина:

Вот одна, а вот другая,

Только как же мне стоять,

Если обе мне поднять?

«А я волiв блукати сам з отим “знаряддям” чистильника.

Любив ходити на Володимирську гiрку. Там брудних черевикiв було теж немало. В той же час я мiг милуватися краевидами Днiпра, його зеленими берегами та будиночками Труханового острова. Це було маленькою втiхою в журбi за рiдним селом. Часто сходив униз до пам’ятника Володимировi. Там було спокiйнiше вiдпочивати, почитати.

Одного разу я зачитався й не помiтив, як раптом до мене пiдiйшов пан.

Я пiдхопився, гадаючи почистити йому черевики. Але вiн зупинив мене й сказав: “Не треба”. Сiв бiля мене й запитав: “Звiдкiля ти? Тобi подобаеться така робота? А ти писати вмiеш?” Потiм ця людина щось писала i, простягнувши менi клаптик паперу, сказала:

– Завтра прийдеш на цю адресу й подаси записку».

Це була повiтова земська управа. Мене прийняли на «посаду» кур’ера-регiстратора i влаштували вчитися до вечiрних класiв гiмназii. Яке щастя – я маю роботу й вчуся!

Ім’я людини лишилося менi невiдомим.

Але ii записка – цей маленький клаптик паперу – був початком нового життя».

* * *

«“Как я провел летние каникулы”, “Как я провел рождественские каникулы”, “Детство – золотая пора” – на такi теми ми писали своi твори на вечiрнiх гiмназiальних курсах. Пригадую, коли було завдання написати про дитинство, я розгублено дивився у чистий зошит й не знав: про що писати, з чого почати?

– А почему вы не пишете? – почув я звернення нашого викладача Павла Івановича…»

З розповiдей Григорiя Михайловича я уявляла собi Павла Івановича людиною вже похилого вiку, високою на зрiст, з глибокими залисинами, яка мала ласкавi, привiтнi сiрi очi, що дивилися прямо в обличчя спiврозмовниковi.

«Павло Іванович був такою людиною, що у кожного викликав бажання бути вiдвертим – розкритися перед ним до кiнця, – говорив Григорiй. – Так було й тепер.