Григорій Косинка

«…Працюю, не розгинаючись, стараюсь, зверху пече сонце, а в грудях печiя, i десь глибоко-глибоко думка жеврiе: “Мужицька доля гiрка…” – пише про тi часи Григорiй Косинка у своiй новелi «На буряки». Вiдрадою була, як говорив, зима, бо тодi школа… А там вiдкриття таемниць свiту.

Батько Гриця Михайло Стрiлець шукав заробiткiв на Херсонщинi. А на плечi пiдлiтка, старшого у родинi, лягли усi обов’язки дорослих: рубав дрова, носив воду, iздив до млина, няньчив менших дiтей.

Пригадую, як Григорiй Михайлович i я iхали пароплавом до Трипiлля i на палубi дiвчата заспiвали:

Вiють вiтри, вiють буйнi,

Аж дерева гнуться.

Ой як болить мое серце,

Самi сльози ллються.

Я побачила, як Григорiй опустив очi долу й неначе сум з’явився на обличчi. «Коли я чую цю пiсню, – сказав Григорiй Михайлович, – я згадую свое дитинство i матiр. Для мене гiрш за все були ii сльози. Я не мiг бачити iх – мати це знала й завжди казала менi: “Нiчого, сину, я не плачу, самi сльози ллються”. Так я i записав ii слова у новелi “На буряки”.

Григорiй завжди з повагою й нiжнiстю говорив про свою матiр. Згадував, як надвечiр за прядкою вона тихо наспiвуе. Знав багато пiсень, збирав iх. У нього було кiлька зошитiв з маловiдомими пiснями. Сам найчастiше наспiвував:

Тихо над рiчкою, нiченька темная,

Спить зачарований лiс,

Нiжно шепоче вiн казку таемную,

Сумно зiтха верболiз.

Нiчка розсипала зорi срiблястii,

Он вони в рiчцi на днi.

Плачуть берези по той бiк кудрявii,

Здалека линуть пiснi…

Згадував, що його мати й квiти добре знала.

Кожну назве i щось розкаже: одну вплете у вiнок прислiв’я, про iншу казку розповiсть або легенду пригадае.

Григорiй Михайлович дуже любив квiти, завжди дбав, щоб були i в кiмнатi, й бiля дому у Софiйському подвiр’i, де ми найдовше жили. Квiти, говорив Григорiй, нагадують свiтлi хвилини дитинства.

Квiти… «Бiлi, червонi, синi, жовтогарячi – в степу, а серед них я – босоноге хлоп’я у полотняних штаненятах з однiею шлейкою через плече…»

Григорiй Михайлович пристрасно любив природу.

Говорив: «Люблю усе живе, все, що росте, цвiте, спiвае, щебече, бiгае, лiтае, радуе мене. Де життя, там радiсть i краса, краса…»

Останнi два роки перебування на селi Григорiй узимку працював на цукроварнi – не мав змоги ходити до школи. Навчання продовжував самотужки. Тому року 1914 покинув сухий вишняк коло батькiвськоi хати, рушив на заробiтки до Киева. Мав на думцi бодай за двiрника «пристроiтися», аби здiйснити свою мрiю – вчитися.