Григорій Косинка

І того вечора у розмовi вiдзначала, як змiнюеться доля дiвчини й жiнки у наш час.

Моя Оленка, говорив Григорiй Михайлович, «червона мачина», кучерява дiвчинка, зросла на селi, а в мiстi стае студенткою-революцiонеркою. Читаючи об’яву на стовпi про хiромантку, посмiхаеться: «Оленка знала чари кращi, нiж хiромантка майбутне: ii бiла, на студентську ногу, кiмната, а особливо вiкно, в кущ троянди заходжене, – знали такi таемницi, яких…»

Дiя вiдбуваеться за часiв громадянськоi вiйни.

«…Уже немае Андрiя, Оленко… У нас як заспiвали звечора кров’ю кулемети, то до самого ранку не вгавали: крилами били над кручами криваву пiсню, а вона сотала душу села i – чiпляла тоненькi павутинки на заплакану дзвiницю, до хреста…»

Григорiй Михайлович говорив: «Слова – “Уже немае Андрiя, Оленко…” нагадають Марii Костянтинiвнi ii монолог: – “Нема мого Андрiя, нема мого сонця” з п’еси Кропивницького».

Оленку заарештовано… Вона попереджае катування та розстрiл самогубством у тюрмi…

«Таемницi», що знала студентка-революцiонерка, залишилися таемницею…

Твiр закiнчуеться словами: «І сумом великим сотаеться над Зеленьками весiльна пiсня матерi Оленки: – “Ой будеш ти, моя мати, тихо спати.

.”»

«Кожне слово мого твору, – говорив Григорiй Михайлович, – повинно нагадати Марii Костянтинiвнi всi розмови того вечора».

* * *

«Мандрую», – писав Григорiй Михайлович у листi. Це було влiтку 1924 року. Я знала, що вiн поiхав вiдпочивати до Канева, i раптом таке… Дивно!

Повернувшись, Григорiй Михайлович розповiв: «Я дiйсно “мандрував” по селах.

Позичив у сина хазяйки стареньке сiльське вбрання: латану сорочку, картуз, а черевики i своi були пiдходящi, днiв п’ять не голився, а тодi закинув через плече цiпок з вузликом та й поiхав…

Хотiлося менi подивитись на життя по степових селах та порiвняти з життям рiдноi Щербанiвки. А коротко кажучи, зiбрати матерiал для своiх творiв».

«То хiба для цього треба переодягатись у “дрантя”?»– спитала я.

«Менi хотiлося вiдчути сьогочасне життя на селi, але не в ролi спостерiгача, а знову побути у шкурi злидаря-заробiтчанина, – вiдповiв Григорiй Михайлович.

 – Ночував я у бiдняцьких хатах, бачив, як живуть та з чим “господарюють”. А заробити у багатiя тяжче, нiж було колись у пана: “Пшеницю жали за п’ятий снiп, пiвмiтки мотали за хлiбину, а на коноплях тiльки цiпки заробляли”, – розповiдали менi лiтнi жiнки».

По селах вiн зустрiв: Марту («За ворiтьми»), Мелашку («Змовини»), Гандзючиху («Гармонiя»).