Григорій Косинка

Завжди пориваюся до кращого, адже досконалостi немае краю.

* * *

«Дай, погадаю!» – звернулась циганка до Григорiя Михайловича, вона з’явилася перед нами, як тiльки ми сiли на садовiй лавицi.

– Нi, це менi нi до чого, – з усмiшкою вiдповiв Григорiй. Але циганка не одходила. Ще молода, струнка, немов танцюючи, вигиналася й настирливо умовляла, заглядаючи в очi Григорiю Михайловичу. Була вона дуже красива: мала великi чорнi очi, а бiленькi зуби виблискували на фонi смуглявого обличчя, як перли.

– Краще сядь, я тобi щось скажу, – запропонував iй Григорiй Михайлович.

– Навiщо це тобi? – потихеньку запитала я. Циганка охоче сiла бiля нього. Григорiй Михайлович звернувся до неi:

– Ти смiешся, жартуеш примовками, а очi у тебе сумнi. Чому такi?

Раптом циганка розридалась. Ми знiяковiли. А потiм Григорiй Михайлович якось нерiшуче запитав:

– Що з тобою трапилось?

Циганка розповiла. У неi був чоловiк; мандруючи пiд Киевом, вони йшли повз те село, де у багатiя вкрали коня.

Багатiй присiкався до ii чоловiка: «Кому продав?» Вiн бив його, бив, поки чоловiк не вмер. А потiм знайшли злодiя.

Пiдхопившись, циганка побiгла й зникла так само раптово, як i з’явилась. Ми мовчки йшли додому. Я не витримала й сказала:

– Як тяжко. Краще було б i не питати.

– Так, – вiдповiв Григорiй. – Але я не шкодую.

З часом я забула про циганку, а коли Григорiй Михайлович працював над оповiданням «Гармонiя», згадала, почувши:

«Ще й досi стоiть йому перед очима тонка, на ящiрку схожа, з своiми золотими сережками в ушах циганка, жiнка циганова».

* * *

«Пособи, браток!» – почув я звернення, що прозвучало серед галасу, а часом i лайки, коло вагонiв. Це було незабаром пiсля громадянськоi вiйни, – розказував Григорiй Михайлович, – коли менi довелося iхати залiзницею у так званiй “теплушцi”. Люди сперечалися за мiсце, штурхаючи один одного, розмiщуючи своi клумаки. Були тут i селяни, були й городяни.

Впадала в очi схожiсть пасажирiв – худорлявi постатi, заклопотанi та стомленi обличчя. Зрештою вмостились. І коли поiзд зрушив, настала тиша. І тiльки декiлька хлопцiв у пошарпаних шинелях потихеньку, але жваво розмовляли у кутку, порушуючи тишу. Це були червоноармiйцi, що поверталися додому. Раптом бiля мене обiзвався старий дiдусь:

– Якi щасливi хлопцi – смерть обминула iх.

– Так… – почув я вiдповiдь людини, що сидiла навпроти мене.