Володимир Сосюра

Малишко вмiстив у газетi «Радянська Украiна» статтю («цiлий пiдвал»), в якiй «доводив», що такому поетовi, який «був у петлюрiвських бандах», «не можна вiрити», бо вiн «на кожному вирiшальному етапi становлення Радянськоi влади на Украiнi «був не з нами» (стаття, як тодi практикувалося, очевидно ж, «замовна», iнспiрована iдеологiчним вiддiлом ЦК КП(б)У). Заради справедливостi треба вiдзначити, що промова А. Малишка на похоронi В. Сосюри була зовсiм протилежного змiсту.

У «Третiй Ротi» В. Сосюра згадуе кiлька випадкiв, якi спричинилися до написання у травнi 1944 р.

вiрша «Любiть Украiну!». Обурення поета викликала поведiнка не лише звичайних людей, в яких було вiдсутне почуття украiнського патрiотизму, але й вiдомих державних дiячiв, якi зневажали рiдну мову.

У груднi 1942 р. В. Сосюра, перебуваючи в Москвi, був на прийомi в урядовця високого рангу (голови Президii Верховноi Ради УРСР та члена Полiтбюро ЦК КП(б)У) Михайла Гречухи, який говорив iз поетом лише росiйською мовою. 4 грудня цього ж року В.

Сосюра написав М. Гречусi листа з обуренням за зневагу рiдноi мови:

«Ви по-украiнськи не говорите. Ви вважаете це нижчим свого високого державного достоiнства, хоча прiзвище у Вас украiнське: «Гречуха», а по сутi – «гречка». […] Коли я був у Вас на прийомi i почав говорити нашою рiдною мовою, то Ви немовби облили мене цебром крижаноi води, вiдповiвши менi по-росiйськи. Я перейшов теж на росiйську мову, зрозумiвши, з ким маю справу.

Я не малорос, а украiнець!

У мене е нацiональна гордiсть, а у Вас ii немае.

У Вас у номерi рояль, розкiшна обстановка, а я «манiяк». Так, можна i без лапок. Я манiакально люблю Украiну!

А Ви? Чи любите Ви ii? Нi, Ви не любите Украiни!

Своiми сумнiвами в художнiй вартостi написаноi мною за завданням ЦК КП(б)У поеми «Украiна» Ви ударили в серце не мене. Менi на це наплювати!

Ви просто не розумiете, не хочете розумiти, не цiкавитесь украiнською поезiею. А художнiй смак – це велика справа.

Пiсля розмови з Вами, до i пiд час ii, я побачив, що у Вас художнього смаку немае.

Я переконаний, що i музики Ви не розумiете, i рояль у Вас тiльки для меблiв. Ви не розумiете краси, не цiнуете ii, а значить, не розумiете людей.

Я не люблю тих, хто державне мислення розумiе, як якусь загальну кабiнетно-телефонну абстракцiю з реально-гардинним флер-д’оранжем.

Це не люди, а футляри. […]

Менi боляче не за себе, менi боляче, що нами керують люди такого типу, як Ви».

Перебуваючи тодi в Москвi, В.