Володимир Сосюра

Кудись телефонували, просили зачекати. Ми терпляче чекали. Врештi-решт нас впустили. Лiкарня, як лiкарня, вiддiлення, як вiддiлення. Та не зовсiм. У коридорi бiля палати Сосюри чергують мордатi санiтари, у яких з-пiд халатiв видно галiфе i чоботи…

Хоча нас нiбито нiхто не пiдслуховував, все ж таки Володимир Миколайович притиснув пальця до губiв, показуючи, що нiчого зайвого не слiд говорити. Балакали про якихось спiльних знайомих, згадували iхнi вiршi. Сосюра попросив батька прочитати щось свое, останне. Потiм прочитав свого вiрша.

Тепер не пам’ятаю, якого саме.

Перед тим, як побачення закiнчилося, Володимир Миколайович тихесенько витягнув з-пiд матраца папiрцi, що були складенi вчетверо, i передав iх батьковi. Той зробив менi пальцем, щоб я пiдiйшов до нього, i засунув папiрцi менi за сорочку. І не спереду, а ззаду, за спиною. Батько був досвiдченим конспiратором, бо пройшов концтабори. І був правий: при виходi його безсоромно обшукали. Мене нi. Але якби i обшукали, то, безсумнiвно, обмацали б тiльки спереду.

Що можу сказати? Не справив на мене Володимир Миколайович враження психiчно хвороi людини. Бачив я людей, що несповна розуму, i до цього, i пiсля. Це була зовсiм iнша картина. Те, що Сосюра тодi сказав, могла сказати тiльки цiлком здорова i дуже розумна людина. Але, як i бiльшiсть генiальних поетiв, вiн не поводився як звичайнi люди. Про нього у цьому сенсi розповiдали багато байок» (Муратов О. Як тебе не любити // Киiв. – 2001. – № 5–6. – С. 134).

Іще один цiкавий факт перебування В.

Сосюри в Павлiвськiй психiатричнiй лiкарнi, де, як вiдомо, вiн потайки писав своi твори. Пiклуючись про iх збереження, вiн намагався передати своi рукописи на волю, що не завжди вдавалося.

У киянина Олександра Сакуна зберiгаеться неопублiкований досi вiрш росiйською мовою «Сибирячке», написаний 21 сiчня 1949 року iз присвятою Олександрi Авдiiвнi Юр’евiй, яка працювала тодi в лiкарнi кастеляншею. Цей вiрш був, очевидно, виявом вдячностi поета цiй жiнцi за те, що вона згодилася винести з лiкарнi i зберегти зошит iз його вiршами.

Але не встигла вона у своiй киiвськiй квартирi по вул. Жданова на Подолi розкрити цього «крамольного зошита», як з’явився спiвробiтник НКВС i буквально вирвав iз рук цей нiким ще не читаний манускрипт. Можливо, й досi цей унiкальний рукопис лежить поруч iз iншими «захалявними» творами В. Сосюри «в сумних архiвах ГПУ»-МДБ-КДБ.

Згадаймо початок поеми «Розстрiляне безсмертя», яку В. Сосюра хотiв поновити наприкiнцi 1950-х рр.