Святослав

Сани! Отже, вiн збирався у далеку дорогу – до пращурiв.

– Сани готовi, – сказав Микула.

– То й добре, – промовив Ант. – Я вже буду iхати. Вiн на мить замовк, одкинув голову i довго дивився на димар, куди тонким струмком вкочувався дим… Потiм сп’явся на руки, провiв очима по землянцi й помосту, де спали Вiста i Малуша.

– Тут нiкого немае? – запитав Ант.

– Нi, батьку Ант, тут нiкого немае, – швидко вiдповiв Микула, думаючи, що старiйшина знову втрачае свiдомiсть.

Батько Ант сидiв на помостi, впираючись руками в дошки.

Обличчя в нього блiде й суворе, очi чистi, вiн навiть не хрипiв, не кашляв, був лише неспокiйний.

– За порогом хтось стоiть, – сказав вiн.

– Нi, батьку, – вiдповiв Микула, – там нiкого немае.

– Не говори, – перебив його Ант. – Я знаю… Вони стоять, ждуть. Іди ближче. Слухай, Микуло…

Вiн замислився, нiби пригадував щось.

– Так, так, – повiв далi вiн. – Отодi за лiсом мене вцiлив печенiг… стрiлою в груди… Але я вистояв, сховався, а потiм поповз у поле, вбив печенiга бiля могили старiйшини дiда Воiка.

І там я довго лежав… Уночi ж, коли зiйшов мiсяць, до мене прийшли Улiб i Воiк, всi старiйшини, вони сiли навкруг мене iз мечами й щитами, довго говорили… Але що, що вони менi сказали?

Ант знову замовк, заплющив очi, намагаючись, певне, уявити, як вiн лежав уночi в полi на могилi, як сидiли, поставивши бiля себе щити й спираючись руками на блискучi мечi, давнi прадiди його, як один за одним вони говорили.

– Старiйшина Улiб сказав: «Ант вже багато прожив на свiтi, вiн старий i немiчний, покличемо його до себе!».

А старiйшина Воiк вдарив мечем об землю й мовив: «А хто берегтиме наш скарб?». Тодi всi сказали: «Нехай вже сам Ант думае, кому берегти скарб». Ти чуеш, Микуло… Сани стоять, я пiду до предкiв, i вiднинi старiйшиною роду будеш ти… Слухай, Микуло, i запам’ятай… Бранi були прежде дiдiв наших i при батьках наших, свiт стояв до бранi, брань була до свiту… Не я винен, що рiд наш розпадаеться i вже розпався… Але роди знову зiйдуться i зiллються. Тобi заповiдаю – бережи рiд свiй, бережи скарб, що залишився нам вiд батькiв i дiдiв…

– Який скарб? – вирвалось у Микули.

– Цей скарб лежить у землi над Днiпром… Вiзьми рискаль i шукай його… Вiн закопаний тут, за городищем, над Днiпром… Ти чуеш, Микуло?

– Чую, батьку Ант.

– Збережеш скарб?

– Збережу, батьку.

І раптом на очах Микули батько Ант змiнився: обличчя його стало блiдим як крейда, погляд поплив по хижi.

– Ти чуеш? – тривожно запитав вiн.