Святослав

Проминули день i нiч, ще один день i нова нiч, але Ант не приходив до пам’ятi; весь у вогнi, лежав на помостi, з грудей його виривались хрипи й свист, часом вiн заходився вiд кашлю, простягав перед собою руки.

Микула й Вiста не вiдходили вiд батька, перевертали старiйшину, пiднiмали вище на соломi його голову, напували.

Уранцi й надвечiр невелика родина сiдала навкруг вогнища. Вiста наливала в миски страви, клала дерев’янi ложки. Їжа в них була одноманiтна, убога – юшка з в’яленоi риби з прiсними коржами, спеченими на камiннях вогнища, сочиво з гороху або квасолi, iнодi цiж iз ситою[9 - Цiж iз ситою – кисiль з розчином меду.

]. Тепер уже Микула лив ложку юшки й кидав дрiбнi шматочки коржа у вогонь. Принишклi Вiста й Малуша дивились, як вогнянi язики обгортають i поглинають жертву, потiм починали iсти. Тiльки батько Ант нiчого не iв, лише зрiдка ковтав воду. Дивно було, як тiльки живе старiйшина.

Пiзньоi ночi Микула сидiв бiля вогнища i думав. Вiста i Малуша вже спали. У вогнищi потрiскувало й сичало мокре корiння, неначе там хтось сидiв i важко дихав.

Звуки долiтали i з-за стiн хижi. Одного разу здалося, що десь близько плаче дитина, iншим разом чувся безугавний, страхiтливий легiт, iнодi бiля самого порога лунали дивнi кроки – не людини i не коня…

Але Микулу цi звуки й шуми не дивували й не лякали. Вiн, як i всi його предки, що споконвiку жили над Днiпром, вiрив у те, що на свiтi е боги добрi i боги злi, що людина може жертвою купити у добрих богiв щасливе життя, але не повинна ворогувати й з богами зла.

Дослухаючись до звукiв i шумiв ночi, вiн пiзнавав за дверима кроки домовика, що мае цапинi копита, на вiтах дерев плакали, як малi дiти, нави, на даху реготались диви, а пiд вогнищем у землянцi ворушились чури – душi предкiв.

Там, на високiй могилi з кам’яним пам’ятником колишньому старiйшинi iхнього роду Воiку, вони знайшли Анта. Вiн лежав весь у кровi, з стрiлою в грудях.

І раптом вiн почув тихий голос батька Анта:

– Микуло!

Вiн аж здригнувся, бо нiяк не сподiвався, що батько Ант може подати голос.

Схопився i одним кроком опинився бiля помосту.

Батько Ант дивився на нього таким поглядом, нiби хотiв переконатись, чи справдi то син стоiть перед ним.

– Микуло!

– Це я, батьку Ант! Що треба?

Старiйшина сказав:

– Нiчого… Чи готовi сани?

– Сани?

– Так, так, вони мусять стояти за порогом… Подивись…

Микула зрозумiв i жахнувся батькових слiв.