Святослав

Княгиня Ольга теплими очима дивилась на своiх синiв. Ось сидить Святослав! Вузлуватий, широкий в плечах, трохи незграбний, з високими грудьми й дужими руками, вiн здаеться старшим вiд своiх лiт. Русявого, з довгим i цупким волоссям, що, рiвно пiдстрижене над чолом, пасмами спадало до шиi, з сiрими очима, що iнодi, правда, можуть раптом невiдомо чому i потемнiти, з сухим, iз невеликою горбинкою носом i жорсткуватими устами, Святослава не можна було назвати красивим хлопцем. Інодi ж княгиню Ольгу вражало й те, що Святослав зненацька мiг сказати рiзке слово, вихопитись iз власною думкою поперед старших, зробити щось всупереч, на свое.

Зовсiм не таким був менший син княгинi Улiб. Бiлолиций, з рум’янцями на щоках, з темним хвилястим волоссям i такими ж темними рiвними бровами, карими ласкавими очима, менший син княгинi був слухняний, запобiгливий, тихий, i коли б не хлоп’ячий одяг, його можна було б прийняти за дiвчину.

Вона любила обох синiв, але серце ii чомусь бiльше лежало до молодшого сина Улiба.

Чому? Вона не могла б на це вiдповiсти, але справдi, мабуть, тому, що старший, Святослав, i схожий був на батька – чоловiка княгинi Ольги – Ігоря, i вдачею нагадував його, менший же син Улiб нагадував ii саму, княгиню. А хiба може людина не любити себе або хоч свою вiдбитку?!

Їли в мовчаннi. Ключниця Ярина так само мовчки час вiд часу заходила до стравницi, пiдкладала страви, принесла нарештi корчагу з вином.

І тодi сталось те, чого давно не траплялось тут, у стравницi, i що дуже сполошило княгиню Ольгу, а ще бiльше ключницю Ярину.

Коли Ярина пiдiймала перед собою корчажець, щоб спочатку налити вина княгинi, а потiм княжичам, воеводам i боярам, рука ii здригнулась, на чолi рясно виступили краплини поту. Проте вона не зупинилась, пiдняла корчажець ще вище, пiднесла його до келиха княгинi й почала наливати. Але вино полилося не в келих, а на скатертину перед княгинею, розпливлося кривавою плямою.

– Що ти наробила? – сплеснула руками княгиня.

– Матiнко княгине! – крикнула Ярина. – Це ж я… я не бачила, матiнко княгине.

Вона залишила свiй корчажець i пiдвела голову. У цю хвилину на стару жiнку, сиве волосся якоi вибилось з-пiд чорноi хустки, а очi закипiли слiзьми, страшно було дивитись.

– Матiнко княгине! – благала вона. – Прости мене, свою робу. Вiк працюю… цього не бувало… Стара я вже стала, немiчна! – бiдкалась ключниця, намагаючись пiймати руку княгинi.