Святослав

Не нашоi вiри, чужого роду…

– То треба було iх не пускати, бити.

– Не пускали, били, – вiдповiдае Асмус, торкаючись перебитоi руки i згадуючи, либонь, про давнi рани. – Але в наших землях було неспокiйно, мусили боротись з варягами, вже кiлька вiкiв боремось з Вiзантiею, а тим часом хозари сiли над Ітилем, перетяли нам шлях до моря, порiднились, хоч самi юдеi, з iмператором Вiзантii – християнами, от i мусимо ми iм платити дань…

Святослав зупиняе коня. Сiрими своiми очима довго дивиться на схiд, на рожеву хмару, що пливе й пливе над обрiем.

– І далеко до цих хозарiв? – запитуе вiн. Зупиняе коня й Асмус, дивиться на хмару.

– Оцим полем, – повiльно говорить вiн, – треба iхати повний круг мiсяця, й тодi буде Ітиль-рiка.

– А далi, далi?

– За Ітилем-рiкою, – веде далi Асмус, – буде Джурджанське, а як по-нашому – Хвалинське море, над яким живуть рiзнi язики – Вiрменiя, Персида, Ватр, Сирiя, Мiдiя, Вавилон, Аравiя, Індiя, а ген-ген – хинцi…

Асмус примружуе очi, пригадуе.

– А в полуденних землях, он там, – показуе вiн рукою, – за нашим Руським морем, суть Лiвiя, Нумiдiя, Масурiя, там египет, Фiва…

– І ти скрiзь там бував, уй Асмусе?

Асмус глибоко зiтхае.

– Свiт великий, княжичу мiй, – каже вiн, – i всього його однiй людинi не сходити. Та й що свiт? Своя земля, своi язики й роди, iх я, княжичу, знаю i люблю…

Увечерi вони зупинились у полi пiд високою могилою, спутали коней, на схилi могили поклали сiдла й постелили попони, назбирали гiлля й, викресавши вогонь, розпалили багаття.

Хтось з дружинникiв дiстав з торб шматок конини, покраяв ii тоненькими скибочками, пiдсмажив на кiнцi списа в гарячому полум’i i перший шматок подав княжичевi.

Це була дуже добра вечеря – м’ясо пахло димком i хрумтiло на зубах, пахнув димком i корж, привезений з Киева, а ковток меду з мiха будив згадки й нiс на своiх крилах у далину й майбутне.

У степу було надзвичайно тихо, тiльки десь бив i бив перепел, iнодi здалеку долiтала луна копит диких коней, а мiж цим стигла тиша – вiчна, здавалося, i все ж неповторна.

Лягли спати. Просто на землi, на пахучих травах, поклавши голови на сiдла; але кiлька дружинникiв пiшли навкруг у поле – пильнувати, щоб хтось уночi не пiдкрався до могили.

Княжич Святослав лiг поруч iз дружинниками своiми, поклав голову на тверде сiдло, витягнувся на попонi, розкинув широко руки, задивився на небо, зорi.

Уй Асмус не лягав, а довго ще сидiв, притулившись спиною до кам’яноi постатi богатиря на могилi.