Святослав

– От i стемнiло, – стиха говорив вiн. – Нiч… Чуеш, княжичу, як пливе земля?

– Куди?

– Земля пливе в окiянi, на чотирьох рибах-китах.

– А вгорi що над нами?

Асмус пiдвiв догори обличчя й довго дивився на небо, на якому то тут, то там спалахували, а далi заткали всю синь зiрки.

– Небо – також окiян, зорi – свiчада богiв, – долiтав його голос. – Там, далеко-далеко, е острiв Буян з алатир-каменя, де живуть Перун i богиня Лада, лежить громовий змiй, гнiздиться птаха-буря, рояться бджоли-блискавки, стоять засiки дощiв… Там, – вiн показав на схiдну частину неба, – буде вирiй, де течуть рiки з молока i меду; там, – вiн показав на захiд, – чорний окiян, куди на нiч зникае сонце, а вдень ховаються зорi…

– А люди?

– У кожноi людини е своя доля, призначена Перуном.

Є доля щаслива, е нещаслива. У нас iз тобою, княжичу, щасливi долi…

– Чому?

– Ми – воi, княжичу, захищаемо рiдну землю, помремо, коли покличе Перун, i вже готове нам мiсце у вирii. Хiба це не щастя?

Багаття на схилi могили то розгоралося, то пригасало, голос Асмуса то дужчав, то притихав, i Святославу часом здавалося, що чуе вiн голос не Асмуса, а кам’яного богатиря, який, опустивши вниз руки, стоiть на могилi, дивиться великими очима в тьмяну далину.

– Свiт широкий, княжичу Святославе, i поглянь навкруг – багато мiсця мае в ньому Русь. Але е в свiтi злi сили, злi язики, а мiж ними хозари й ромеi, якi ненавидять нас i бажають знищити. Багато лиха вже мала вiд них Русь, ще бiльше матиме, бо вони – як шашiль, що точить дерево, як чорна хмара, що закривае сонце…

Святослав пiдводиться на лiктi, схиляе голову до Асмуса.

– Так чому ж не йдемо на них? Адже я скрiзь чую цi слова.

Асмус вiдповiдае не одразу.

– Був час, – говорить вiн тихо, замислившись, спроквола, – i ми, руськi люди, били ворога, тiльки вiн з’являвся перед нами. Варяги до нас потикались – били iх нещадно, тепер вони духу нашого бояться, служать вiрно.

– Воевода Свенелд також варяг, Асмусе!

– Так, княжичу, Свенелд – варяг, але не про нього мовлю.

Були iншi, рiзнi варяги. Киiв-город i вся ця земля, – вiн обводить рукою навкруг, – це острiв у окiянi, насувають i насувають хвилi. Рiзнi йшли на нас племена й орди: були торки – розбили, чорнi клобуки – розсiялись вони по всiй нашiй землi, iшли булгари – показали i iм меч, пробували напитись води з Днiпра обри – погибоша, а тi, що лишились, побiгли за гори на захiд… Многих ворогiв мала Русь – i всiх побиваша.