Святослав

Що, крiм цього, могла дати мати? Вузлик Малуша на нiч поклала бiля себе, держала рукою – так було певнiше, що вона поiде…

Зiбгавшись у куточку лодii, щоб не заважати гребцям, Малуша думала про те, що жде ii в майбутньому, але не могла його уявити. Їде Добриня, взяв ii з собою, далi станеться що станеться…

А Добриня гордовито став на стернi, гребцi пiдняли весла, любечани, забрiвши у воду, одштовхнули навантажену по край лодiю. От вона й рушила, гострим носом розрiзуючи голубувате плесо, залишаючи по собi рябий, схожий на срiбну луску, слiд.

Малуша жадiбно дивилась, як швидко тiкае вiд лодii берег, як зменшуються й зменшуються там постатi любечан. Ще раз ii наздогнало вiдлуння дужого крику, а потiм по обидвi руки розкинувся простiр Днiпра, рiвне лоно, над яким у голубiй височинi пливли, як i лодii, бiлi хмари з рожевими надутими вiтрилами.

І Малуша увесь час дивилась iз свого куточка на цей свiт, що вiдкривався перед нею. Досi вона такого не бачила, знала тiльки свое село, кожну кручу бiля городища над Днiпром, кожне деревце i кущик.

А тут вони пливли день, два, три, i Малуша увесь час iз захопленням дивилась на береги, що стрiчкою розмотувались перед нею, на городища, що з’являлись попереду, велично пропливали й залишались позаду, на лодii киiвських купцiв, якi зустрiчались iм на водному шляху.

І навiть коли вечорiло, вона довго не спала, а сидiла в своему куточку, дивилась на небо, де сяяло безлiч зiрок, на таемниче темне плесо, береги, що вночi здавались високими, страшними, i на самотнi вогники, що блукали десь далеко в полi.

Усе ближче й ближче був Киiв. Якось удосвiта вона побачила на горi, на правому березi, цiлий город – з високими стiнами, вежами, а внизу, пiд горою, сотнi лодiй. Це був Вишгород.

За Вишгородом Днiпро круто повертав лiворуч. Тут на стрижнi сходились вiтри з Днiпра й Десни, чорториями вирували води, i лодiя, розрiзуючи iх, рила носом високу хвилю, за нею лишався запiнений, схожий на борозну слiд.

Але одразу ж за шпилем, де Днiпро, прийнявши деснянськi води, повертав праворуч, вiтер затих, плесо заголубiло, в ньому вiдбилися лiси, луки над рiчкою Почайною, що допливала до Днiпра, високi гори, а на них город Киiв.

Мов зачарована, дивилась Малуша навкруг. Випливали з голубоi далини i все яснiшали три гори, вiд вершин аж до Днiпра й Почайни вкритi лiсами.