Святослав

– А що, – замислившись, вголос проказала своi думки Ярина, – коли б я взяла твою Малушу до двору? Там i для неi робота знайдеться.

– Матiнко ключнице, – крикнув Добриня, забувши, що всi гриднi бояться й цураються Ярини, – та коли б ти взяла ii до двору, я б тобi дякував, доки живу, довiку!

– Не треба менi дякувати, – зiтхнула Ярина, – там у дворi дiвчинi також буде нелегко. Поки мала – небагато роботи з неi запитаю, бiльша стане – ой, багато доведеться працювати. А ти не боiшся, Малушо, йти до княжого двору?

– Не боюсь, – тихо вiдповiла дiвчина.

– То приведи ii завтра рано-вранцi до мене, там бiля терема е хижа. Та обмий ii, чисту сорочку одягни. Чи е в тебе сорочка? – запитала вона в Малушi.

– Є сорочка! – радiсно вiдповiла Малуша, пригадавши про материн вузлик.

– Буть по цьому, – промовила ключниця й рушила стежкою до терема.

4

Ще було далеко до свiтання, коли хтось кiлька разiв штовхнув Малушу в плече. Не розумiючи, де вона опинилась, хто ii будить, здригаючись вiд холодного повiтря, що струмувало навкруг, вона заходилась обома руками протирати очi.

– Ходiмо, Малко, скоро вже день… – почула вона знайомий голос.

Аж тодi Малуша зрозумiла, що сидить вона на голубнику, пригадала минулi днi, i особливо останнiй день, коли вони з братом зустрiли в саду ключницю Ярину i коли Добриня пообiцяв iй вранцi привести сестру до княжого двору.

– Я зараз… зараз… – прошепотiла Малуша, миттю схопилась на ноги, у темрявi знайшла вузлик – материн дарунок, – швидко одягла чисту вишивану сорочку, обгорнулась плахтиною, завинула пояс, перевiрила, чи не повипадали з вух ii усерязi[51 - Усерязi – сережки.

– То й пiшли! – глухо сказав вiн.

Було непривiтно, похмуро, сiро. Із-за стiн города, вiд Днiпра, виривався й проймав тiло гострий вiтер, низько над Горою, торкаючись дахiв теремiв, пливли й сiяли мряку важкi хмари, з трав бризкала холодна роса.

Але Малуша не зважала на вiтер i мряку, думи ii летiли в терем, де судилося iй служити. Вона уявляла його високi свiтлицi, княгиню Ольгу й рiзних князiв у бiлих одежах, у золотi, срiблi, багато речей, назви яким не знала, i все те було високе, свiтле, блискуче.

Серед багатства й блиску вона бачила й себе. Правда, Малуша стояла десь у куточку тонкою бадилинкою, коли йшла – нiхто ii не помiчав, коли говорила – голосу ii не було чути.