Святослав

– Ти ж слухайся Ярини, – тихо радив, крокуючи поперед сестри, Добриня. – Жона вона могутня, дужа, у неi ключi вiд усiх теремiв – ключниця самоi княгинi Ольги.

– Я слухатимусь, – вiдповiла Малуша, швидко ступаючи по травi, з якоi бризкала й сiкла голi ноги холодна роса.

Так вони дiйшли до княжого терема, де зустрiли нiчних сторожiв. Добриня iх знав, це були його ж друзi – гриднi, i тому перекинулись з ним кiлькома словами. А потiм Добриня взяв Малушу за руку й швидко повiв ii округ княжого терема, на задвiрки.

Там, хоч нiч ще не минула, було людно й шумно, бiля клiтей ворушились постатi чоловiкiв i жiнок, десь форкали конi, бряжчало залiзо, подекуди у вiконницях i дверях свiтились вогники.

На один з цих вогникiв i пiшов Добриня. Зупинився перед якоюсь хижею.

– Ти стiй тут, – сказав вiн, – i жди мене.

І зник у дверях хижi, де чулись голоси й горiв вогонь.

Коли Малуша залишилась сама, iй стало дуже страшно. Знала, куди привiв ii Добриня, а все ж iй здавалось, що з темряви от-от вирне якась потвора й схопить ii.

Найбiльше ж вона боялась того, що Добриня, повернувшись, скаже, що роботи для неi тут немае, що ii не вiзьмуть до княжого двору… І через те почала тремтiти вiд холоду, вiтру й дощу так, що аж зуби цокотiли.

Проте боятись, як виявилось, було нiчого. Через короткий час постать Добринi окреслилась на дверях хижi, поруч iз ним Малуша побачила постать жiнки, з якою вони напередоднi розмовляли в саду, – могутньоi, дужоi ключницi Ярини.

– Малко! – крикнув у темряву Добриня.

 – А йди-но сюди!

Вона одразу вихопилась вперед i потрапила в промiнь свiтла, що сягав з хижi.

– Ходiмо, Малко! – озвалась до неi ключниця, перебираючи ключi бiля пояса. Добриня вiдступив у темряву, i там лунко загримiли його кроки, а Малуша зайшла до хижi.

Так вона потрапила до княжого терема, про який мрiяла i який уявляла таким високим, блискучим…

Але де подiлися мрii Малушi?

У кутку хижi горiв свiтильник, i в кволому його свiтлi вона побачила темнi, складенi з важких колод стiни й низьку, також темну, стелю.

Посеред хижi горiло на камiннi вогнище, дим вiд якого викочувався через широкий комин, бiля вогнища порався, роздуваючи жевриво, бородатий лiтнiй чоловiк. Одна дiвчина клала щось у корчажцi, якi стояли на гарячому вугiллi.

– Диви, як ти прибралась! – промовила ключниця й пильно глянула на бiлу вишивану сорочку дiвчини, на ii строкату плахтину, на усерязi, в яких таемничими зеленими вогниками поблискували камiнцi.