Святослав

 – Перун, чур мене! – ще раз крикнув вiн, схопився на ноги, пiдскочив на мiсцi, бо над теремом знову загримiло i знову вдарила блискавиця, а потiм, нiчого вже не тямлячи, випустив з рук мiхур iз грiшми, а сам кинувся пiд лаву.

Бразд чув, як по дерев’янiй пiдлозi терема котяться й брязкотять його грошi, як щось кричить волостелин Кожема, але страх перед Перуном i його помстою був такий великий, що вiн нiчого не тямив та й не мiг тямити.

Тiльки тодi, коли Перун став бити далi й далi й не видно вже було блискавиць, Бразд висунув голову з-пiд лави й подивився по свiтлицi.

Вiн побачив, що Кожема встиг викресати вогонь i запалити свiчку, розчинив вiкно, стоiть перед ним, дивиться, говорить:

– Ілля проiхав… Ну, посаднику, вилазь. Так хто, по-твоему, дужчий – Перун чи Христос?

– Динарii я розсипав, – глухо вiдповiв Бразд, якому шкода було грошей i який не хотiв признатись, що й досi боiться Перуна.

– А я зберу iх… зберу, – заспокоiв його Кожема.

Все це й згадав посадник любецький Бразд, стоячи у вечiрню годину над Днiпром i думаючи над тим, з якими ж богами йому жити?

4

Коли три сини старiйшини Анта дiлили мiж собою спадщину, середульший син Сварг недаремно взяв собi всяку кузнь.

На дворищi, де жив Ант, а до нього ще чимало попереднiх поколiнь, споконвiку працювали самi на себе. Випалювали лiси й сiяли зерно, плели сiтi й ловили рибу, ставили бортi в лiсi й брали мед, ходили гуртом на звiра i гуртом також для потреб своiх варили залiзо.

Ще бувши малим, Сварг бачив, як це робилось. Тодi, найчастiше пiд осiнь, коли закiнчувалась робота на полi, чимало чоловiкiв збирались, сiдали в лодii i iхали понад берегами, ходили по затоках, де були кручi, й болотах i або ж брали руками, або дiставали черпаками з дна важку, червонувату, жорстку руду.

Вони немарно називали ii рудою[58 - Руда i кров мали в древньоруськiй мовi однакове значення.]. Як кров наповнюе й живить тiло людини, так, думали вони, й ця руда е кров’ю землi, влитоi в неi богами.

Проте примусити руду служити людинi було нелегко. Повернувшись до селища на лодiях, навантажених рудою, чоловiки вигортали ii на берег, сушили, iнодi, якщо починались дощi, й обпалювали.

А далi вони варили залiзо. Чоловiки робили з твердоi червоноi глини домницi[59 - Домницi – схожi на великi глечики печi для виплавки залiза».