Святослав

Побачивши його здалеку, вона низько вклонялась, нижче, може, нiж годилось, i дуже повiльно, повiльнiше, нiж треба, пiдiймала голову, сподiваючись, що за цей час княжич промине ii.

А коли вона нарештi пiдводила голову, то бачила, що князь Святослав не проминув ii, зупинився, стоiть, жде, навмисне жде, поки вона випростаеться.

І тодi Малуша зустрiчала погляд його сiрих очей, бачила стиснутi уста, щось суворе в обличчi i ще щось дивне, схоже на посмiшку. Так i йшов далi княжич Святослав – з суворою посмiшкою, з примруженими очима.

5

Ранiше, будучи дворянкою, Малуша брала й давала кожному тiльки те, що велiла Ярина. Тепер думала й зважувала, як зробити так, щоб не сварилась княгиня.

І давала Малуша не бiльше, а може, й менше, нiж дала б княгиня. Це йшло не вiд скупостi. Коли б усi багатства княжi належали iй, о, тодi Малуша роздавала б усе щедрою рукою! Але, даючи чуже, княже, вона берегла тiльки одне – свою честь.

Якось Добриня iй сказав:

– А чи знаеш, Малушо, щось нашi гриднi не дуже добре говорять про тебе?

Вона навiть зашарiлась, – вiд гриднiв, як це iй всi говорили, нiчого ждати доброго слова, вони завжди п’ють, гуляють, кожен з них хвалиться собою, iншого ж гудить.

Але невже хтось iз них посмiв сказати якусь лжу про неi? Вона ж нi з ким iз них не зустрiчалась, приводу не давала.

– Що ж вони говорять? – запитала Малуша.

– Кажуть, – вiдповiв Добриня, – що ти така ж, як i ключниця Ярина, – зайвого корчажка меду не даси, покорм видаеш скупо.

У неi одлягло вiд серця – отже, говориться не про ii дiвочу честь.

– І покорм, i мед я даю, як велить княгиня, – сердито вiдповiла вона братовi. – А твоi гриднi ненажери, iм цiле гов’ядо дай, то й тодi буде мало.

Добриня глузливо поглянув на Малушу. Диви, яка стала його сестра – не за гридня заступаеться, а за княгиню! Та невже ж вона не розумiе, що без гридня й княгиня не княгиня, а вже без нього, Добринi, i Малушi не бачити б Гори довiку.

Вiн нiчого не сказав Малушi, а подумав, що, либонь, гриднi говорять правду.

Не сказав вiн i про те, чому саме почав з Малушею цю розмову. Стояла вона якусь хвилину, примруживши очi, дивилась на стiну й Днiпро. А тодi раптом здригнулась, не попрощалась, слова не промовила, побiгла стежкою попiд деревами до терема.