Святослав

І ти, Малушо, скажеш княгинi: «Служила я вам – пустiть тепер на волю, хочу я жити з таким робочичем, як сама, звiв нас Ладо…» І пустять князi, як же можна не пустити!»

Звичайно, Тур думав, що ця розмова з Малушею вiдбудеться не скоро. Мине рiк, другий, може, й десять, – важко служити, а ще важче заробити щось у князiв. Але Тур згоден був ждати, нi вiн сам, нi роба Малуша не могли втекти вiд своеi долi…

І раптом сталось те, чого Тур нiяк не ждав: Малуша – ключниця. У похмурий осiннiй день, коли все Днiпро затягли густi тумани, а вгорi котились важкi темно-сiрi хмари, гридень Тур стояв на високiй кручi за Горою i не бачив нi неба, нi хмар, нi Днiпра.

Малуша – ключниця! Отепер кiнець всiм мрiям, нiколи вже нiчого вiн iй не скаже. Доки була вона робою, вiн був iй до пари, – о, яка б рабиня на Горi та не стала поруч з молодим, добрим гриднем! Тепер вона ключниця, в неi ключi вiд теремiв княжих, комор i клiтей. Спробуй поговорити з такою! Усi гриднi боялись ключницi Ярини, скоро, либонь, боятимуться вони й Малушi.

Щось у душi, правда, говорило:

«Нi, вона не така! Вона – iнша, вона така, як i ти, Туре!»

Але йому було страшно. Нi, не за себе боявся Тур – чого боятись гридневi княжому? Вiн нiчого не боiться, навiть смертi. Безмежно кохаючи Малушу, вiн боявся за неi.

Десь далеко-далеко з-за Днiпра долинула луна – там Перун уже йшов над землею, махав своею блискучою палицею, хмари росли, все темнiшали й темнiшали. Отак у свiтлу радiсть людей вплiтаються скорбота й печаль, так у яснiй тишi народжуються блискавицi й громи.

Увечерi, лежачи поряд iз Добринею, Тур довго не мiг заснути. Надворi шумiв вiтер, били громи, дощ, як просо, сiк i сiк дах iхньоi хижi. І тодi Тур сказав:

– Добре, що Малуша стала ключницею, тiльки страшно, щоб вона не стала такою, як Ярина, що, бувало, стереже корчагу меду або горнець молока в теремах княжих.

– Вона не така, – вiдповiв на це Добриня, – вона чесного роду.

– Коли б то так, – прохрипiв Тур.

Гридень Тур не встиг та й не змiг сказати того, що думав.

У цей час вдарила блискавиця, освiтила через розчиненi дверi все в хижi, i Добриня тiльки побачив обличчя Тура, його широко розплющенi очi, стиснутi уста, муку й бiль у кожнiй рисi обличчя.

Перун пiдiйшов зовсiм близько до хижi, вдарив палицею й погасив блискавицю.