Святослав

У людей, що iхали на лодiях, було багато дiла. Попереду стелилась далека й важка дорога – спочатку Днiпром, далi – морем. Багато з них вже не раз водили лодii з Киева до моря. Тепер вони сподiвались по повнiй водi пролетiти пороги, а все ж клали на лодii й насади всяке рухло: весла, керма, залiзнi кочети, котки – на випадок, коли доведеться волоком обминати пороги, та ще великi бочки, якi мали наповнити прiсною водою на Бiлих берегах бiля луки моря.

Рано прокинулись усi в княжому теремi – i княгиня Ольга, i родички ii, i жони князiв земель, що наiхали й кiлька днiв тут сидiли.

У цю нiч вони зовсiм не лягали, соннi ходили з свiтлицi до свiтлицi, велiли ув’язувати й розв’язувати речi. Княгиня Ольга за цi днi зовсiм вибилася з сил, слухаючи iх опити та розпити про далеку дорогу. Не спали всю нiч i дворяни, – вони готували одежу для княгинi, дари, iжу. Терем нагадував вулик, з якого готуеться вилiтати рiй: все в ньому гуло, шумiло, дзвенiло, перекликалось рiзними голосами.

Тiльки княгиня здавалась спокiйною.

Малуша розбудила ii, як було велено, пiсля змiни другоi нiчноi сторожi. Тодi до Ольги зайшов Свенелд, що ждав уже внизу в сiнях.

– Отже, я iду, – почала вона. – Болить серце, ние тiло, повiк не покинула б Киева, але, вiдаеш сам, мушу iхати…

– Не турбуйся, княгине, iдь спокiйно, – сказав Свенелд.

– Як же менi не турбуватись, як бути спокiйною! – сплеснула вона руками. – Киiв, усi землi – як вони будуть без мене?

Вона справдi не уявляла, як тут буде без неi.

– Залишаю я на столi Святослава, – мовила далi княгиня, – нехай робить суд, дае правду людям, говорить з воеводами, боярами, нехай вчиться.

Але ти, Свенелде, будеш його правою рукою. Запитаю не з нього. Що Святослав? Вiн ще молодий, дитина. Коли повернусь жива, запитаю з тебе…

– Не турбуйся, княгине, iдь спокiйно, – ще раз сказав Свенелд.

– Ну, гаразд, – махнула рукою княгиня. – То й ходiмо, там мене вже весь почет жде.

Золота палата киiвських князiв мала цього ранку незвичайний вигляд. Тут горiли всi свiтильники й свiчада, але на помостi не сидiли князi, на лавах не було воевод i бояр.

Сли, купцi, родичi княгинi i вся служба зiбралися тут, шумiли, переходили з кутка в куток, товпились, перетягали якiсь мiхи, клумаки, горнцi, корчаги, барила.

Коли княгиня вийшла з своiх покоiв, рiзноголосе це зборище занiмiло, зупинилось. Довгим поглядом подивилась княгиня на родичок своiх, купцiв, якийсь час мовчала.

– Зробимо по покону! – нарештi сказала вона. – Сядемо.