Святослав

Ще вище, над самим шляхом, що вився мiж ярiв до Киева, стояли гриднi, дружинники, вiзники, збилось чимало возiв, конi гризли молоду пашу.

А княгиня все сидiла в лодii, як на санях перед далекою дорогою: сувора й замислена.

– Ну, – промовила нарештi, – то й рушаймо!

– Рушаймо! Рушаймо! – загомонiли на лодiях.

– Рушають! – озвався берег.

Лодiйнi майстри пiднiмали укотi[82 - Укотi – якорi.], на березi кидали мотузи, якими лодii були прив’язанi до дерев, над насадом важко пiднялися, затрiпотiли в повiтрi й надулися, набрякли кропив’янi вiтрила, одна за одною лодii, насади, однодеревки стали одриватись вiд берега.

– Матiнко, Перун! Дажбог!!! – хапались за насади й кликали на помiч усiх богiв родичi княгинi й служницi.

Вона зиркнула на них сердитими очима й одвернулась – сидiла бiля керма першоi лодii похмура й мовчазна, дивилась на неспокiйне голубе плесо, що мiж зелених берегiв снувалось до пониззя.

Вiяв горiшнiй вiтер, i лодii швидко тiкали вiд Вiтичевоi гори. Ось вони стали завертати до острова пiд лiвим берегом, ось, витягнувшись ключем, зникли одна за однiею в голубiй iмлi.

Аж тодi на кручах, де всi стояли в мовчаннi, заходили, рушили, заговорили. Княжич Святослав скочив на коня й подався з дружиною. Воеводи кликали своiх гриднiв i також стрибали на коней, бояри вилазили на вози й вмощувались на сiнi. У кого ж не було чим iхати, той рушив пiшки. Разом з дворянами пiшла й Малуша.

Проте на кручi залишилось ще трохи людей, що, либонь, хотiли перепочити на зеленому дозвiллi, над голубим Днiпром, а може, про дещо й поговорити.

Тут були князь переяславський Добислав, що тiльки-но вирядив з княгинею жону свою Сбиславу, тисяцький з Роднi Полуян, старi воеводи Ігоревi Бождан i Остер.

– Що б сказав князь Ігор, – засмiявся, показавши своi щербатi зуби, воевода Бождан, – коли б то бачив, яка рать вирушае на Царгород…

– Мовчи, – хитро пiдморгнув до нього воевода Остер, – бо з цiею раттю послав свою жону й князь наш переяславський.

– А що, коли й моя жона, – сказав князь Добислав.

Усi засмiялись, уявивши, як зараз лодii пливуть Днiпром i веде iх княгиня Ольга.

– Не так ходили ми колись супроти ромеiв, – роздратовано мовив воевода Бождан, пригадавши, як стояли вони з князем Ігорем пiд стiнами Константинополя, i подивився старечими, але свiтлими голубими очима на далекi простори за Днiпром.