Святослав

– А вiдала ж колись княгиня наша, хто е ворог Русi, а хто друг, – знову почав Добислав.

– Де на Русi суть вороги, вона вiдала, – сказав на це Бождан, – примучувала, та ще й як примучувала, i деревлян, i тиверцiв, i угличiв. А от хто ворог всiй Русi – не знае, клянусь Перуном, не знае.

– Коли б то вона сидiла не в Киевi, а десь на украiнах, то знала б, яка загроза суне з поля i хто ii на нас насилае. Хай би приiхала та посидiла в Переяславськiй землi… кров’ю там обливаемось.

– А вже обливаемось, – додав тисяцький з Роднi Полуян.

 – Кожного дня в сторожi на полi загибають люди, насилае ж iх один ворог – iмператор ромеiв.

І замислились воеводи, стоячи над Днiпром, який носив лодii iхнi в рiдне Руське море. Носив не з жонами та слугами, а з дружиною i воями, що нi кровi своеi, нi життя не шкодували, аби тiльки стояла Русь.

– Неправе дiло задумала княгиня, – сказав Добислав, – i будемо молитись, щоб вона жива й здорова вернулась з Царгорода. Не словом треба боротись з ворогом, що збройно став супроти нас, а силою.

На тому стояла й стоятиме Русь!

4

Довго довелось княгинi Ользi з почтом своiм добиратись до Константинополя. Далекий i важкий шлях стелився перед ними Днiпром i Руським морем. Але минули вони його щасливо: небезпечнi пороги лодii пройшли по повнiй водi, море було спокiйне, тихе, з суходолу за ними аж до землi угличiв увесь час стежила й димами подавала знак, що там усе спокiйно, дружина.

Звичайно, не обiйшлося й без пригод.

І купцi, i сли, та й сама княгиня не боялись моря, витримували хитавицю. Проте з княжими родичками клопоту було чимало. Тiльки налiтав легенький вiтер i навкруг розгойдувались хвилi – iх нудило, валило з нiг, вони кликали на помiч усiх богiв, проклинали море, Константинополь… Княгиня Ольга, сидячи на кормi, бачила iхнi муки i страждання, стискувала пересохлi вiд вiтру й морськоi води уста й одверталась, дивилась удалину.

Вона вперше в своему життi бачила море, i тепер увесь час милувалась безконечними його просторами – то голубим, то синiм, а то чисто-зеленим лоном, свiтанками, ясними днями, чудовими вечорами.

Лодii пливли не тiльки вдень. Коли була добра година, то посувались вперед i ночами. Тодi на лодiях всi спали, не чути було нi голосу, нi крику, над морем лежала надзвичайна тиша. Тiльки гребцi пiднiмали й опускали весла та за упругами дзюркотала вода.

Але цi звуки не заважали, а допомагали думати, мрiяти, милуватись.