Святослав

Княгиня Ольга дивилась на чудовий нiчний свiт, зорi, що ясно горiли вгорi, на iхнi вiдблиски, що мерехтiли, як жар, на рiвному плесi, слухала далекий крик заблукалоi чайки.

«…Руське море! – думала княгиня. – Як i уся Русь, воно велике, неосяжне, дивно прекрасне в берегах своiх! Скiльки тут простору, мiсця, краси неземноi!»

І знов, i знов замислювалась вона над тим, чи добре зробила, вирушивши до Константинополя. Адже не зi зброею вона йде i не веде з собою ратi. З нею жони, сли, купцi, якi хочуть довести iмператорам, що Русь велика й могутня.

Є в нiй досить сонця, землi й моря, вона нiчого не хоче вiд Вiзантii, а тiльки жити в мирi й любовi, торгувати.

І ще хоче сказати княгиня вiд усiх руських людей iмператорам Вiзантii, що в них також е свое сонце, своi землi й моря, руськi люди нiколи не зазiхали й не зазiхнуть на них, але не хочуть вони й не допустять, щоб Вiзантiя зазiхала на Русь.

І княгиня вiрила, що дiйде згоди з iмператорами, буде в них тиха й щира розмова. Колись древнi князi, а пiзнiше Олег i Ігор, збройно ходили на Константинополь iз списами й мечами.

Зараз вона iде мирно, як християнка, з нею iде презвутер iстинноi вiри священик Григорiй.

Тiльки про одне думала й турбувалась княгиня – про повернення назад до Русi. У темнi ночi, коли не видно було берегiв, позад ii закамарка на стернi стояв старий Супрун. Вiн ще з Ігорем ходив до Константинополя, знав безмежнi простори моря, впевнено вiв тепер лодiю княгинi.

Але вiн говорив:

– Це все добре, матiнко княгине, пливемо в маi-розмаi, коли на морi тиша й покiй, iхати та й iхати.

Добре буде й тодi, коли ми невдовзi повернемось i назад. А що буде, матiнко княгине, якщо ми затримаемось у тому Константинополi…

– Хiба що, Супруне?

– Страшне Руське море восени, коли починаеться ревун[83 - Ревун, або рюен – вересень.], – говорив Супрун. – Тодi, матiнко моя, дме тут такий гост, що хвилi встають, як гори. У море пiдеш – потопить, до берега рушиш – розiб’е об скелi.

Страшне Руське море восени.

«…Швидше, – думае княгиня, – до Константинополя – i назад до Киева».

Серед темноi ночi довгим ключем пливли лодii, i на всiх них одноманiтно гримiли весла, налягали гребцi. Вони поспiшали, боялись грiзного Руського моря.

5

Імператор Костянтин дiзнався, що лодii русiв iдуть до Константинополя, ще тодi, коли вони минали гирло Дунаю.

У Вiзантii завжди цiкавились тим, що робиться у землях над Руським морем.