Святополк ІІ Ізяславович

Я навiть долучилася до його походiв на Бамберг та до Італii.

Так було рокiв три-чотири, а потiм Генрiх захопився миколаiтами, i все пiшло шкереберть. Вiн, як i кожен надiлений великою владою, прагнув ще бiльшоi влади. Найгiрше, що суперником у владнiй боротьбi став глава Святiшого Престолу – Папа Римський. Згадала я тодi нашу першу зустрiч iз Генрiхом, на якiй був присутнiй отець Пасхалiй, i слова iмператора про майбутнього мiсцеблюстителя папського столу. Тож плани визрiвали давно, i хто мiг передбачити, що в усiй цiй iсторii з миколаiтами, Папою Римським, моiм чоловiком та ще багатьма високими сановниками певну роль вiдiграватиму я – княгиня руська Пракседа.

З появою миколаiтiв – одного з бродiнь у нетрях християнськоi вiри, наше родинне життя з Генрiхом разюче змiнилося. І те, що дiялося пiд час iхнiх ритуалiв, i те, що зi мною робили чужi мужi в присутностi мого чоловiка, я згодом розповiла на соборах у Констанцi та П’яченцi перед великолюдним натовпом. Соромно i прикро все це було зносити, але я тодi була певна своеi правоти.

Чи правильно я зробила, що свiдчила проти свого чоловiка? Чи варто було дослухатися до вмовлянь герцога баварського та його дружини? Чи треба було ставати на бiк Папи Урбана ІІ?

Мабуть, нi. Чоловiка я любила i люблю до сьогоднi. Сановники згодом примирилися, а я останнi роки тiльки й роблю, що переховуюся, тiкаю весь час невiдомо куди. І зрештою iду додому…

…Наступного дня, ближче до вечора, незвична карета з дванадцятьма молодими вершниками супроводу проiхала через Золотi ворота – головну браму мiста Киева.

Надворi стояв 1099 рiк вiд Рiздва Христового.

Імператриця Великоi Римськоi iмперii, дочка Великого князя Киiвського Всеволода Пракседа повернулася додому…

Смерть князя Всеволода

Минав третiй день Страсноi седмицi, мiсяця квiтня, року 1093-го вiд Рiздва Христового.

У Видубицькому монастирi готувалися до служби. Ченцiв зiбралося чимало – прийшла братiя з обителi Печерськоi, схимники зi Звiринця, iнших монастирiв.

Помирав князь Всеволод. Хворiв вiн давно, та останнiми днями стало зовсiм зле. Тож братiя зголосилася вiдправити спiльну службу, щоби почув Господь слово чернече i подарував князю або полегшення, або свiтлий спочинок.

Вечiрня розпочалася о шостiй. Не вистачало мiсця у соборi – стояли надворi, поза храмом. Люду зiбралося сила-силенна. У молитовному словi раз по разу поглядали на пагорб, де рiзьбленою тiнню чорнiв Княжий палац.