Святополк ІІ Ізяславович

– Та не варто лихословити про покiйного. Побачимо, як воно буде. Менi й зараз щось неспокiйно. Не вiрю, щоби князь Володимир так просто вiд Киева вiдмовився.

Зореслав дiстав пергамен, залитий сургучем та скрiплений печаткою i, передаючи Любомиру, промовив:

– Як би й ми не потрапили у пригоду. Сховай надiйнiше суплiку до князя Святополка.

Не встиг вiн закiнчити, як невiдомо звiдки налетiли вершники i мовчки, без жодного звуку почали рiзанину. Сiча була коротка i жорстока. Все навколо вмить залилося багрянцем.

Один iз посланцiв отримав смертельного удару в голову – кров вихлюпнулася назовнi, покриваючи зелену траву червоними спалахами. Обличчя другого спотворила глибока рана. Трое охоронцiв лежали без дихання.

– Рятуйся, Любомире!.. Не поступився-таки Володимир, – ледь чутно прошепотiв Зореслав…

Любомир, продираючись крiзь чагарники, зник у гущавинi.

У монастирi скликали до вечiрнi. Розмiрено й урочисто лунало било. Переливам дзвонним вторили удари по дереву.

Чернець з братii повiльно проходив територiею монастиря, розмiрено ударяючи дерев’яним молотком по дерев’янiй, з вирiзьбленими на нiй зображеннями Матерi Божоi та Спасителя, дошцi. Це називалося тоакою – деревом по дереву, щоби достукатися до найпотаемнiших закуткiв душi. Деревом по дереву…

Вже у храмi Нестор почув стурбований шепiт: «Отче, отче…». Чернець обернувся – маленький Петрик, блiдий, з величезними, переляканими очима, кликав його.

– Що сталося, хлопче?

– Там… там у лiсi… – Петрик не осилив вимовити бiльше нi слова, тiльки вказував у бiк пущi.

– Заспокойся. Ну, не треба, не треба… – вони вийшли на подвiр’я.

Служба ще не почалася, але за якусь мить вже мала зазвучати.

– Розповiдай.

І Петрик, збиваючись, переповiв ченцевi бачене. «Господи, таки сталося», – прошепотiв Нестор.

– Слухай, хлопче, нiкому про це бiльше анi слова, бо, як дiзнаються, i тобi не подарують. Пiдемо зараз до служби. Залишишся на кiлька днiв у монастирi, а я вiдправлю послушника до матерi твоеi, щоби переповiв, де ти, аби та не хвилювалася.

 – Нестор тричi перехрестився, звiвши очi до неба.

Там серед чорно-багряних хмар летiв самотнiй вершник.

«Порятуй його, Господи!» – прошепотiв чернець.

– Ходiмо, Петрику, помолимося Господу нашому за упокiй душ загиблих воiнiв. – Нестор погладив хлопчика по головi, поцiлував у чоло. – На все воля Божа.

Вечiрня проходила сьогоднi у Великiй церквi Успiння Богородицi.