Святополк ІІ Ізяславович

Вiн постiйно про щось теревенив, називаючи нечувану до того цiну. Жiнка дивилася i йшла, не кажучи нi слова. Зрештою, одного дня Феофано – таке iм’я носила патрицiанка – звернулася до мене грецькою.

– Ти князь руський?

– Так, – вiдповiв я.

– Як тебе звати?

– Олег, син Святослава, Великого князя Киiвського.

– Ти дуже гарний, – жiнка зашарiлася. Легкий рум’янець покрив ii щiчки. – Чому ж у невiльниках?

– Тому, можливо, що теперiшнiй князь боiться мене, а може, ще е iншi причини, менi невiдомi, – я перевiв подих i запитав: – А хто ти, красуне?

– Вважаеш, красуня? – вона ще бiльше зашарiлася.

– А хiба нi? – я голосно засмiявся i раптом цiлком серйозно: – Ти знаеш, це я вперше за останнi два роки так вiльно почуваюся. То як величати тебе?

– Феофано Музалон.

– Ім’я у тебе не з цих мiсць. І говiр не грецький.

– Я народилася в Зiхii. Мiй покiйний тато був архонтом Зiхii. Там вiн зустрiв маму. Вона – зiхiйка. І в них з’явилася я.

– Я чув про зiхiйцiв. Це там, де живуть алани?

– Приблизно, тiльки алани нашi вороги. Вони живуть за горами, а зiхiйцi на узбережжi.

– То твоi охоронцi звiдти?

– Так.

– Тож я нiяк не мiг зрозумiти iхнiх слiв.

– Княже, багато мов знаеш?

– П’ять-шiсть – вiльно, i так, побiжно, теж трохи.

– Який ти!.. – у захватi, згодом, трохи помовчавши: – Як тебе звiльнити?

– Викупи! Тiльки, думаю, цiна за мене дуже висока. Тут вже не раз прицiнювалися.

 – Я замовк, пригадуючи, як за два роки на мене було кiлька десяткiв покупцiв. Але хозарськi лихварi тримали таку цiну, що гiдного багатiя знайти було годi. Тим бiльше, цiкавилися зазвичай жiнки.

– Нiчого, я щось придумаю, – Феофано полишила по собi довгий, пристрасний погляд карих очей.

Їi не було кiлька тижнiв. І мене чимдалi починав охоплювати смуток. Я бачив багато красивих жiнок. Але, по-перше, врода цiеi жiнки була особлива.

А по-друге, i це, мабуть, головне, щось до нас прийшло незриме. Це, як промiнь сонця впав на тебе – начебто нiчого i не вiдбулося, а ти весь свiтишся.

Одного теплого квiтневого ранку з’явилася сяюча Феофано. Ще здалеку побачивши мене, вона привiтно помахала рукою.

– Я була в iмператора. Вiн хоче тебе бачити. А це твое звiльнення, – i вона дiстала iз безмiру складок спiдницi згорнутий пергамен.

– Що це?

– Купча твоеi свободи.