Святополк ІІ Ізяславович

– Ну, ми, врештi, будемо сьогоднi вечеряти? – з усмiхом запитала Адельгейда.

– Вечеряти, вечеряти, – в один голос вигукнули iмператор i прелат…

Та перша зустрiч з Генрiхом IV постiйно приходила у спогадах до княгинi. Пiзнiше iмператор ще не раз приiздив до Кведлiнбурзького монастиря, i обов’язково зустрiчався з Пракседою.

Минув рiк. Одного разу в присутностi своеi сестри, абатиси Адельгейди та все того ж отця Пасхалiя, iмператор Великоi Римськоi iмперii запропонував Пракседi стати його жоною.

…Генрiха я любила пристрасно, з тим запалом, що бувае раз у життi.

Пiсля заручин у монастирi, нас вiнчали в церквi святоi Марii Капiтолiйськоi, що у Кельнi. Генрiх любив це старовинне мiсто, а особливо церкву, де перший камiнь у пiдмурок поклав його батько – Генрiх III. Особистим проханням-умовою абатиси Адельгейди була змiна мого iменi при коронацii. Вiдтодi я теж нареклася Адельгейдою.

Святкування були розкiшними. Пiсля тривалого перебування в монастирськiй схизмi вони видалися менi надзвичайними.

По сiм пар коней бiлоi та чорноi мастi, привезених з пiвдня Імперii, були запряженi у сiм бiлих карет. Гриви бiлих маленькi дiвчатка, якi тiльки-но прийняли перше причастя, прикрасили чорними трояндами, гриви чорних – бiлими трояндами. У каретах сидiли найповажнiшi гостi церемонii.

За ними пiд глухий звук тимпанiв iшли чотири, по двi з кожного боку, шереги воiнiв. Це були найманцi з усього свiту – воiни вiйська iмператора Великоi Римськоi iмперii: засмаглi, з луками та списами, з мечами на перев’язi – могутнi вiкiнги, широкоплечi тевтони, коротконогi мадяри й ще хтось – таких я нiколи не бачила.

Їхнi шоломи виблискували на сонцi.

А в центрi мiж шерегами двадцять темношкiрих нубiйцiв несли величезнi ношi, в яких напiвсидiли, напiвлежали Генрiх i я. А навколо – безлiч людей. Усi радiснi. Свято!

– Імператор одружуеться! Імператор одружуеться!

Був 14-й день мiсяця серпня року 1089 вiд Рiздва Христового.

Що було потiм, я пам’ятаю уривками. Вiдкрилися дерев’янi, надзвичайного рiзьблення пiвнiчнi дверi церкви святоi Марii Капiтолiйськоi.

Архiепископ кельнський Герман пiдвiв нас до амвона, вiдбулося таiнство вiнчання. Надi мною пiднесли корону. «Господи, – подумалося, – вiсiмнадцяти рокiв, – а я – iмператриця Великоi Римськоi iмперii».

Потiм довга вечеря i, зрештою, ми з Генрiхом самi…

…Карету знову струсонуло з такою силою, що здалося, нiби нутрощi ось-ось випадуть назовнi.

Швидше б зупинка, думала я. Подорож довга.