Інтернат

Паша ловить уривки речень, вiйськовий не так просить дозволу, як ставить умови. Нi, говорить вiйськовий, не можна, не в iнше мiсце, саме тут, саме до вас, ми вас захищаемо, врештi-решт, телефонуйте куди хочете, хоч у Киiв. Директорка осiдае у свiй чорний офiцiйний костюм, сiрiе обличчям i вiд цього вiдразу стае старiшою. Хоче заперечити, але не наважуеться. Озираеться до Пашi, нiби просить у нього пiдтримки, але вiйськовий, проходячи повз Пашу, плескае його по плечi, i вiд цього плескання з Пашиного вчительського пiджака сиплеться кришена шкiльна крейда.

Потiм до школи пiд’iжджае стара коричнева «таблетка», кольору розмоклого господарського мила, i з неi починають виносити поранених. Беруть iх на плечi, мов мiшки з крамом, нош, схоже, немае, важко пiдiймаються сходами, проходять до порожнього лункого коридору. Повертають праворуч, облiпленими глиною берцями вiдчиняють дверi першого ж кабiнету. Себто кабiнету украiнськоi мови. Себто Пашиного кабiнету. Кабiнету, де Паша вчить дiтей.

Кладуть поранених просто на пiдлогу, мiж парт. Паша забiгае слiдом, вiдразу ж вiдпускае дiтей, тi злякано переступають через свiжу кров, товчуться в коридорi, Паша теж виходить у коридор i криком розганяе клас: додому, кричить, давайте додому, нiчого тут стояти. Кричить росiйською, як i завжди в коридорi, поза класом. Пiсля цього боязко прочиняе дверi. У класi пахне брудом i кров’ю, снiгом i землею. Бiйцi заносять у клас ковдри, якiсь теплi речi, розсовують парти, розтягують поранених у рiзнi кути.

До класу заходить ще один боець, тягне на плечi кулемет, не виймае з рота цигарки. Чорне волосся, темнi й вiд цього недовiрливi очi, пил в’iвся в зморшки на обличчi, Паша таке бачив лише в шахтарiв, що пiдiймалися нагору. Сухо оглядае поранених, помiчае Пашу, кивае, вiтаеться, говорить iз кавказьким акцентом. Плутае мови, але намагаеться говорити привiтно, нiби йому сильно залежить, повiрить йому Паша чи нi. Деякi слова вiдразу ж перекладае з росiйськоi на украiнську, стараеться, мов на iспитi.

Ладно, каже, учителю, не бiйся, не вiддамо твою школу, захистимо, каже. Будеш далi вчити дiтей.

– А це хто? – кивае кулеметник на портрети.

– Поети, – вiдповiдае Паша невпевнено.

– Хорошi? – сумнiваеться кулеметник.

– Мертвi, – говорить Паша про всяк випадок.

– Правильно, – смiеться кулеметник, – хороший поет – мертвий поет.

Акуратно вiдчиняе вiкно, ставить кулемет на пiдвiконня. Мовби хоче його провiтрити.