Іван Самойлович

Посли оголосили, що Многогрiшний i Рославець просять у царя надiслати ласкаву грамоту, а в патрiарха московського – пробачити iм порушення присяги. Пiсля цього Ігнатович просив укладення нового договору на умовах, узгоджених iз Ромодановським. Наказний гетьман погоджувався на те, щоб на Сiверщинi розташувалося росiйське вiйсько, яке козаки зобов'язуються утримувати. Крiм того, украiнцi мали збирати фiксований обсяг податкiв до царськоi скарбницi, але без участi росiян, на власний розсуд. Ще Многогрiшний просив у жодному разi не повертати полякам Киiв.

А проте влада Дем'яна Ігнатовича й князя Ромодановського поширювалася лише на Сiверщину – Стародубський, Чернiгiвський i Нiжинський полки. Далi на пiвдень iшла боротьба прихильникiв Дорошенка та вже згаданого Суховiя, що виступив улiтку 1668 р. у похiд разом з кримськими татарами й пiдiйшов до Путивля. До нього пристали козаки пiвденних полкiв – Полтавського, Миргородського, Лубенського й Переяславського. Проте прилуцький полковник Іван Щербина не зрадив гетьмана обох сторiн Днiпра, тому, впустивши до себе в мiсто сотню татар, усiх перебив.

На боцi Дорошенка залишався й Зiнькiвський полк.

Вiйсько на чолi з Андрiем Ромодановським, сином воеводи, виступило назустрiч Суховiю, але в жовтнi 1668 р. було вщент розгромлене пiд Гайвороном (кiлометрiв за десять на захiд вiд Красного Колядина, другоi батькiвщини Самойловича). Андрiй потрапив у полон до татар. Однак Суховiю доводилося брати до уваги ще й Григорiя Дорошенка, який стояв зi своiми козаками мiж Киевом i Чернiговом, запевняючи воеводу Шереметьева, що бажае воювати лише проти татар та iхнього союзника й бути слугою царевi.

У той же час Григорiй обiцяв Суховiю союз, але потiм вiдрiкався вiд обiцянок. Зрештою Суховiй, постоявши в Ромнах i жорстоко пограбувавши околицi, з настанням зими пiшов воювати з Петром Дорошенком i був розбитий правобережними козаками пiд проводом Сiрка пiд Вiльховцем, за кiлька кiлометрiв на захiд вiд Богуслава.

Повернiмося до перемовин у Москвi.

Активну участь у вiдновленнi царськоi влади в Украiнi брав чернiгiвський архiепископ Лазар Баранович, який завдяки повстанню Брюховецького дочекався падiння епископа Мефодiя, суперника в боротьбi за пост киiвського мiсцеблюстителя (Мефодiй, просидiвши рiк за гратами у Дорошенка, пробрався до Киева, але виявився нездатним переконати росiян у своiй непричетностi до «бунту»; помер близько 1689 р. у московському Новоспаському монастирi).