На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку

А хiба то правда? Такий-сякий слабак-колядник заледве протанцював одну чи двi ночi, заледве потупцював вiд одноi хати до другоi, що тепер i так не надто далеко, а вже валиться де попало й гучно хропе, або принаймнi дрiмае, б’еться носом об стiл i знову дрiмае. Нарiд вже не такий, як колись. Одне треба визнати, що нашi колядники не так ходять, як отi церковнi, десь там у низинах, бо тi хоч i добре навченi, але вiдтарабанять швиденько свое, нiби цiпом, аби тiльки добути пару злотих на церкву, i вже бiжать далi. Нi, християнська вiра не випрошених грошей потребуе! Потрiбна охота, щоб захопити, вразити, здобути славу.

У мiстах ученi й освiченi люди ходять до театру, втiшаються виставами. У нас на коляду цiлий театр приходить до хати. Але ще не вiдомо, як вiн буде грати, як довго побудуть колядники в хатi. Усе залежить вiд того, як iх прийматимуть, як вони заприязняться з господарями. По-християнськи то саме так: кожному iнакше побажати, iнакше танцювати, iншi оповiдi розповiдати, iншi жарти вигадувати, а як треба, то й блазнювати. Але з усiма заприязнитися! Ось такi вони, справжнi колядники!

Щоби воскресити коляду, Фока вiдшукував, де тiльки мiг, старi пiснi, ходив до iнших керiвникiв коляди. Разом пригадували й повторювали старi пiснi. Навiдувався i до старого дяка Кропивницького у Криворiвнi, який багатьом вiдкрив таемнi знання про той свiт i охоче навчав колядок, коли хтось хотiв навчитися. А ще Фока слухав мандрiвникiв, що зупинялися на нiч у його хатi, а деякi пiснi вичитував iз якихось книжок.

І, може, жодного казання гiрськi християни не слухали так побожно, як коляди Фоки, коли вiн з усмiшкою виспiвував розмову Господа зi святим Миколаем:

А в нашого газди i пана,

У побратима брата Івана,

Кедровii двори, тисовii столи.

Радуйся земле! Син ся народив! Радуйся!

Сам Господь сидить при святiй Вечерi,

А довкола столу святi та ангели,

А нема тiльки святого Николи.

– Послужи ми, газдо! – сам Господь кличе —

Хай ураз тут стане Никола святий!

І за годину Никола бiжить,

Ясна корона на його чолi,

А меч огнистий в правицi держить,

Весну приводить, а зимоньку гонить.

Радуйся, земле, Син ся народив, радуйся!

Каже до нього Господь з-поза столу:

– Де ти ся барив, святий Николо?!

– Пробач ми, Пане, все так ся барю,

Був я на морi, на переправi.

Сiм десяткiв душок вiз я через море,

Жодноi душеньки нiде не зронив.

Та буйнii вiтри звiдкись налетiли?

Скинули ми човен тихий у глибини.