На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку

І двi душечки море забира:

Одну, бо не пустила до дому

Вбогого, не дала iжi та вбрання,

Не удiлила добра нiкому.

А друга душечка, та за нiщо мала

Матiр та вiтця, гiрко ображала.

І тi двi душечки води морськi взяли.

Вже над ними хвилi змикатися стали.

Три рази пiрнути в глибочiнь наваживсь,

Тричi не пускали мене хвилi вражi,

Але iх нарештi виловив зо дна,

І так не пропала душа нi одна.

Сiм десяткiв душок провiз через море,

Жодноi душеньки нiде не зронив.

Радуйся, земле, Син ся народив, радуйся!

Прикро визнавати, що коли така пiсня записана на паперi, навiть якщо ii голосно прочитати, правильно продекламувати, виглядае вона якось сумно, так нiби ii поклали до вiчного сну в новеньку труну, а дяк поспiшно пробекав вiчну пам’ять. Пiсня Фоки линула поволi, не квапилася. Розплiталася довкола, промовляла до кожного, питала кожного. Бо Фока сповiщав не тiльки кожну строфу, а навiть кожне слово вимовляв виразно i дивився в очi усiм по черзi, i вже пiсля кожноi строфи спочатку колядники, а потiм iнколи й усi в хатi вiдповiдали хором, виразно повторюючи рефрен: «Радуйся, земле, Син ся народив, радуйся!»

Отак, узагалi не поспiшаючи, спiваючи годинами, вiдспiвали кожному з присутнiх, не оминаючи нiкого, довгi коляди.

Кожному iншу, пiдходящу для кожного: одну для газди, iншу для газдинi, ще iншу для хлопця, iншу для дiвчини, iншу для дiтей i нарештi коляду для померлих, що, запрошенi на Святий Вечiр, хоч i невидимi, слухали десь по кутках.

Знову вiдпочивали, знову iх частували, а колядники навперемiнки то церемонилися, то перекушували й випивали, коли iх вдавалося вмовити довгим припрошуванням.

Потiм раптово вставали. З пiснею на устах Фока розпочинав особливий обряд – святочний танець, що називаеться плес, – рвучкий, жвавий, нерiвний, нiби молодi кiзки танцювали. Розпочинав пiсню питанням:

Ой добрий вечiр до цеi хати.

Чи позволите козi скакати?

Колядники голосно вiдповiдали:

Ой, скачи, скачи, козо небого,

Насiяв наш пан пшеницi много.

І тодi спочатку старi, що пам’ятали давнiй звичай, узявшись попарно за руки, то стрибали вперед, то враз оберталися назад, то присiдали. Насiдали по черзi на присутнiх, закликаючи пiснею, щоб тi дали за плес грошi на церкву. Та невдовзi молодi плесуни змiняли старших.