На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку

Нiхто в нас через це не вивищуеться над iншими. Навпаки, ми знаемо – i цiлий свiт про нас це каже, – що ми загрузли в якiйсь порослiй мохом давнинi, в архаiчних звичаях. Нехай i так! Ще прийдуть до нас! Згадають, що пастухи першими прибiгли до Дитяти i назавжди залишилися з Ним.

Чорне та бiле (про гуцульську магiю)

Самотнiсть

Гiрський час, який пливе так потужно й повiльно, а iнодi щедро розсiвае радiсть, барвисту святковiсть, приховуе ще й iншi скарби, що iх неможливо осягнути поглядом.

Якщо мандрiвник прийде серпневого дня над Черемош, до Криворiвнi чи Ясенова, – такого ясного, який тiльки там бувае, то побачить, що тодi вода так iскриться i сяе, що кожну краплину видно окремо, тодi на деревах гiлки, листя, шпильки та шишки настiльки наповненi свiтлом, що кожна окремо вирiзняеться на блакитi неба. І хоча корiння дерев заховане, хоч увесь свiт тих буйних коренiв лугових трав гнiздиться пiд землею, все ж у такий день якось думаеться: от якби iх вiдкрити, оголити, якби й до них дiйшло свiтло… Якби проникло в кожен жмутик, у кожну нитку корiння.

У такий день можна повiрити, що весь свiт зiтканий зi свiтла. Що всюди свiтло еднаеться зi свiтлом i свiтло творить. І нема нiчого, чого не можна було б осягнути самим лиш зором. Може, навiть неминучий i незбагненний перехiд до смертi, якщо його сильно наситити свiтлом, розсiеться такою ж прозорою грою краплин, як глибини Черемошу.

Та коли темна нiч затопить Ясенiв, а понад верхами гiр з безоднi неба пронизливо затремтять одинокi пульсуючi вогники, а iншi свiтла, стаючи щораз слабшими й мiзернiшими, пилинками тонуть у чорних безмiрах, тодi вiдчуваеш, що е сили, могутнiшi вiд свiтла.

Самотнi променi ледь торкаються iх, але проникнути не зможуть нiколи.

У життi людей понад спiлкуванням i працею, понад святкуванням i радiстю, понад усiлякою товариськiстю —старшою i сильнiшою е самотнiсть.

Той, хто спромiгся б напружити слух, замислитися над цим питанням, таким неважливим для сьогоденного свiту, i над тим, що схильнiсть до сердечностi, до великих дарiв серця та до поклонiння, до культу, до святкувань народжуеться у самотностi, – для того поллеться з грудей Верховини, мов неждана довiра, прадавне, тихе, вiчно живе джерело.

За прадавнiх часiв вiщуни, вчителi людськостi, самi пiзнали ту свiтовладну силу й вiдкрили людям новий свiт, хоча через це анiскiлечки не змiнили своiх занять. Усе це тепер вкрите численними пластами.