На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку

А може все ж таки ще здригаються тi самi джерельнi пульси?

У самотностi пустельника-пастуха, який спостерiгае на пустищi пiд час громовоi бурi, як свiт заливае то повiнню свiтла, то чорноти. У самотностi мисливця i втiкача у снiговiй завiрюсi, яка розривае шатро i засипае його лавиною снiгу. У самотностi подорожнього серед безмовних лiсiв, чий кожний шерех викликае дрож, а кожний шум занапащае людину. У самотностi родини, яка покладаеться тiльки на себе, десь у гiрськiй пустцi, звiдки жоден крик, жодне благання про допомогу не дiйдуть до людей.

Про саму самотнiсть мало хто здатний розповiсти. І кому таке спаде на думку, якщо то власне вона невблаганно жене людину до товариства, до любовi або до спiльноi працi та забави, нiби для того, щоби про неi саму забути.

Незаймано бiла стежка, що в’еться мiж заметами снiгу хребтом полонини до самотньоi зимарки. Голос невидимоi флояри, що сумно озиваеться з глибини пущi.

Залишаються хiба що такi образи самотностi?

Бо поступово будь-яка самотнiсть заповнюеться людьми. Людина, яка довго е самотньою, у великому свiтi хмар, гiрських верхiв, лiсiв, вод i трав, шукае товариства, шукае побратимства. Часом знаходить, не шукаючи. Для неi звiдусiль зринае iнший свiт, пiдземний, свiт видив, запитань, загадок i знакiв. Вона осягае незвичайну науку. Кожен шепiт, будь-який гамiр набирае незмiрного значення. Там, де мовчить i чекае стара пуща, де у мiсячному сяйвi тане безмежна полонина, там, можливо, серед зiлля та корiнцiв чекають на привiтнi слова, на якесь дуже трудне примовляння, на знак, зрозумiлий лише втаемниченим, доброзичливi побратими.

Лiсовi джерела, що народжуються в пiтьмi, шепочуть, зiтхають. Верховi потоки буркочуть у шуварах, солодко щебечуть, наче водянi дiти, або вигравають, дзвенять по скелях. Іншi по-молодецькому гримочуть, бурлять.

У долинах води радiють просторам, танцюючим струменям течii. Єднаються, втiшаються побратимством вiльних потокiв, збирають водну раду, виголошують важливi зауваги, несуть далi притчi та повчання гiрських вод. Уже будь-якоi митi голоси втiляться у досi не баченi постатi. Інодi вже у дрiмотi, просто перед воротами серця вони заквилять вiщою пташиною, навiють шумом надiю. Виграють, приспiвують, утiшають сплячого самiтника.