На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку

Та прийшла черга й на Мiся. Якось до Сигета на ярмарок прибув молодий Матiйко з Криворiвнi, син Федора, побратима Фоки. То був справжнiй молоденький мiцний бук, а не хлопець. Вiн постiйно лiтував серед пущ пiд Чорногорою. Як приходив на полонину, то так собi об заклад мiрявся силою i носив у зубах повну бербеницю бриндзи. Заклад вигравав, але виграшу не брав. Нiколи не шукав сварки, але хай би його тiльки хтось зачепив! То був простий i щирий хлопець, нi на кого не ображався, але зачiпки нiкому не прощав.

Так нiби то теж був заклад: Ти до мого лоба берешся? Гей, дай i свого спробувати! Треба було мати здоровi костi для таких спроб, до бiйки з Матiйком, бо сам вiн мав такий мiцний череп, немов зi сталi. Стiльки разiв його рубали i били по ньому обухом, а вiн ставав щораз твердiшим та мiцнiшим. Насправдi вiн нiколи не думав про бiйку. Матiйковi думки були поглинутi худобою. Вiн постiйно думав про всiх тих корiв, про баранiв i цапiв, яких пас, з якими проводив свое життя. Весь час згадував iх, наче товаришiв.

Коли Матiй прийшов до Сигета, то нiби жартома спробував позмагатися у танцi з Мисьом. Ой, i взнали закарпатськi люди, якi то легiнi чорногiрськi з Лядчини! Перемiг вiн Мися в танцi. Змагатися iз самим Фокою не насмiлився, але вважалося, що i його здолав.

Матiйко стидався про те розводитися, натомiсть сам Фока казав, що в танцi йому рiвня Мись чи Моцак iз-за гiр, а кращий за нього i на цiлi гори перший танцюрист – то Матiйко з роду Іванкових-Зеленчукiв.

Наймолодший з усiх, Матiйко пережив усiх, дожив аж до новiших часiв. Усе свое серце присвятив маржинi – добре жилося на свiтi тiй худiбцi, яку пестував Матiйко, – а всю вiдвагу та хоробрiсть вiддав битвi з ведмедями. До глибокоi старостi не спав, борони Боже, в хатi жодного лiта. Його голова з пасмами, як у старого орла, покарбована ударами, i в серцi вирiзанi глибокi карби давнини. Вiн сердечно згадуе i людей, що жили колись, i колишню худобу. З його пам’ятi, як iз багацькоi комори, ми не раз черпали тi скарби, перекази старовiку.

Отак танцював Фока. Люди довго згадували тi танцi, нiби останнiй поблиск сонця, давнього щастя, давньоi свободи…

Вiд вiсiмдесятилiтньоi бабцi, Марii Чорниш, однiеi з останнiх зi згасаючого поколiння, я чув колись, яку велику пристрасть мав молодий Фока до танцю. Бабця розповiдала жваво, з чарiвною посмiшкою: «Я тодi мала, мабуть, рокiв з десять. Видивлялася на Фоку, не могла надивитися.