На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку

Нiколи не забуду, як вiн виглядав у великому старовiцькому високому капелюсi, якi колись носили опришки. А капелюх той був обвитий широкою мосяжною бляхою, а з-за бляхи стирчали i високо розвiвалися павинi пера. Коли вiн танцював i нахилявся у танцi, то на широчезному поясi, набитому цвяшками, дзвенiли й бренькотали ланцюжки та пiстолети. А вiн був такий гарний i привiтний. Куди б не зайшов, де б не з’явився, така була радiсть, вiтали його, як великого пана. Ет, навiть не так – скорiш як самого цiсаря. І газди, i пани, i старшина, урядники й жиди – всi йому радiли, всi посмiхалися, вiтали його сердечно.

Таку мав шану! І все мандрував. Та що там казати, – розповiдала стара, – хоч що згадай, не було славнiшого за нього! Були такi, що хотiли його наслiдувати, але нiкому то не вдавалося. А Фока що слово мовив, що спiванку заспiвав на толоцi – й розходилося, розлiталося по усiх горах».

Фока танцював i в старшому вiцi. Танцював з останнiм iз роду Василюкiв з Голiв, поважним газдою, як сам Фока, але мовчазним, серйозним, неприступним для чужих.

Танцювали собi потихеньку, поважно, мовчки. І з Дмитром Шекериком з Красноiлля – газдою порядним, говiркиим, щирим. Балакали, розповiдали щось один одному, не могли наговоритися, попивали потрошки, весело танцювали, знову говорили, розповiдали без кiнця.

Наймити

Наймити родини Шумеiв пишалися тим, що iй служили. Хто свое вiдслужив, той отримав грунт, багато хто з них стали добрими газдами. Довго згадували доброту i лагiднiсть старого Максима, щедрiсть i мудрiсть Фоки.

Якось, коли худобу зiгнали з високих полонин, один вiвчар, що звався Трофимко, не допильнував овець. Вовки роздерли майже двiстi голiв. Було це перед самим вiдходом iз полонини. Сам газда Фока, спокiйний за все, поiхав додому на день ранiше, щоб приготувати прийняття на свято повернення з полонини. Для будь-якого газди то була б чимала шкода, а для Фоки ще й справа честi. Бо всi вважали, що наймит, котрий попрацював у Фоки, вийшов iз доброi школи.

Для недбалих та лiнюхiв у Шумеiв не було мiсця. Кожен вчився для себе.

Приходить вiвчар Трофимко до Ясенова, розказуе, що з ним сталося. Просить людей у дворi, щоби хтось iз них переказав Фоцi. А з ним нiхто навiть говорити не хоче. Вiвчар не знае, що йому робити. Хата повна, там якiсь люди, газди i пани сидять коло господаря. А в кухнях i на подвiр’ях такий рух, як на весiллi. Варяться банушi, голубцi, пироги, ковбаси, юшки, вже чекають бочки з пивом.