На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку

Сьогоднi святкують щасливе повернення з полонини. Тому вся родина Фоки, i вся служба, i сусiди мають разом вечеряти. Вiвчар iде далi, заходить до хати, де сидить Фока, звертаеться до господаря. Кожен у дворi думае – ого, пропав вiвчар, пропало його газдування. Фока сидить, попихкуючи люлькою, розмовляе з гостями. Наймит стоiть на порозi, мовчить.

– Ну, що там, братчику Трофимку, ти тут? Дроб’ета миром? Усе добре? – питае мимохiдь Фока, зайнятий розмовою.

– Не. Дуже зле, бiда, – каже, затинаючись, вiвчар.

– А то чому? – насупився Фока. Обернувся.

– Двi сотки овець вовки забрали, вiдразу пiсля розлучiння.

– Скiльки?

– Двi сотки…

У хатi запала тиша. Фока пiдвiвся з лавки, сильно затягнувся файкою, задумався. Дивиться на вiвчаря. Бачить, що той пригнiчений, змучений, мало не плаче. Усi поглядають на Фоку.

Фока сiв. Не вигнав вiвчаря. За хвильку сказав:

– Сьогоднi будеш вечеряти окремо.

І ото всiеi кари було для вiвчаря.

Із Трофимком були й iншi клопоти, але вони теж скiнчилися добре.

Рiч у тiм, що Трофимко не вмiв жити з товаришами, з iншими наймитами. То були справдi такi наймити, яких тепер i не бувае, але люди через це не хвалили Трофимка.

Коли Фока виплекав багато отар, часом було важко впильнувати iх на полонинах. Тодi старий Максим позичив йому свого слугу Семена. Що тут скажеш. Як i багато давнiх газдiв у тi часи, коли так важко було знайти наймитiв, Максим теж тримав до послуг «такого», одним словом, щезника. Яку вiн мав iз ним симбрилю i чи мав якусь – того нiхто не знае.

Але треба лиш зауважити, що про Максимка нiхто злого слова не мовив.

Ходили чутки, що Семенко перший сказав Максимковi, де Фока, коли той утiк до Венецii. Вiд того часу Максимко дедалi бiльше любив старого слугу. Давнiше, коли наймитiв ще було менше, Семенко немало гарував у Максимовому господарствi. Добряче послужив Шумеям. Коли газда Максим сам годував худобу, люди дивувалися, як спокiйно i впорядковано це вiдбуваеться: бики були спокiйнi, барани стриманi, навiть цапи переставали битися i пустувати.

Корови, нiби навченi, пiдходили одна за другою до газди, щоб отримати солi. Газда довго годував кожну худобину окремо, говорив трохи з кожною, поки врештi не казав: «Но, iди вже собi, небого». «Семенку!» —озирався старий газда. Семенко – невидимий – вiдганяв корову, якщо вона не послухала господаря, опiкувався кожною коровою, пильнував, щоб вони не билися, згортав сiно, аби його не толочили.