На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку

Був добрий i лагiдний до худобини, нiколи нi одну не вдарив. Жоден наймит не змiг би його замiнити.

Того лiта (тодi, коли Максим позичив Фоцi Семенка до послуг) Фока, як завжди, вiдправив пастухiв з вiвцями та коровами на полонини, а Трофимковi дав стiльки худоби i коней, що той аж руки заломив.

– А як же я сам упораюсь?

Фока його заспокоiв, наказав йому займатися лише господарством у самiй стаi i найважливiше – завжди варити двi кулешi, одну для себе, а другу виставляти поза стаю.

І не шкодувати муки! Фока застерiгав, щоб вiн, борони Боже, не солив тiеi другоi кулешi. Трофимко посмiхався, радiв, розумiючи, що сам Семенко буде пастушити цього лiта. На полонинi Трофимковi жилося чудово. Вiн справдi був нiбито сам, але не мусив гасати по вертепах i стерегти худобу вiд диких звiрiв. Доiв корiв, варив сири та куховарив. Семенко ж вiдразу потайки, не даючи про себе знати, взявся пильнувати худобу. Усе було б добре, якби Трофимко не був замудрий там, де не треба. Спочатку почав солити кулешу. Старий Максимкiв слуга залишав мамалигу неторканою. Тодi Трофимко виставляв йому другу несолену мамалигу, а тимчасом сам уже добре поiв. Якось раз, туманного й мокрого дня Трофимко аж занадто посолив мамалигу i поставив ii за дверi колиби. Тiеi ж митi мамалига пляцком полетiла Трофимковi в лице, нiби ii вихором прибило. Трофимко посмiявся зi злостi «того», а «той» тим часом терпляче зносив такi жарти… Гiрше було, коли Трофимко – може, через лiнощi – перестав варити кулешу для Семенка. Корови не прийшли доiтися i десь поховалися так, що неможливо було iх знайти, конi порозбiгалися. Добряче наляканий Трофимко пiшов шукати корiв. Цiлий день блукав полонинами, Бог зна куди, як пес без нюху, але не знайшов жодноi корови, жодного коня, повернувся до стаi нi з чим. Заходить у загороду геть розгублений, а тут уже в’iжджае на спiненому конi Фока i дивиться суворо. Семенковi того забагато було на старiсть лiт. Тож помчав iз Чорногори просто до Ясенова, до Максима, наробив такого гвалту, що Максим зараз же послав Фоку на полонину напоумити Трофимка, аби не знущався зi старого слуги i не нищив худоби. Фока строго дав Трофимковi вiдповiднi настанови. Врештi присоромив його, що то дуже негарно i негонорово насмiхатися над «таким» наймитом, який працюе i вiрно служить, а сам не може дати собi ради у людськiй подобi.