Марія Стюарт

У Кале бiльша частина монаршоi процесii лишаеться на березi. Аристократи повертаються додому. Завтра в Луврi вони служитимуть уже iншiй королевi, бо придворним завжди йдеться тiльки про титул i нiколи не йдеться про людину, якiй вiн належить. Усi вони забудуть про Марiю Стюарт, тiльки-но вiтер напне вiтрила галiонiв, усi, хто тепер iз зачарованим поглядом схиляе перед нею колiна й обiцяе вiчну вiрнiсть на далеку дорогу, забудуть ii в своему серцi: для лицарiв цього прощального почту це лише патетична церемонiя, як i коронацiя або похорон, бiльш нiчого.

Щирий смуток, справжню тугу вiдчувають пiд час вiд’iзду Марii Стюарт лише поети, бо обдарованi тоншим чуттям, щоб передчувати й попереджати. Вони знають, що з цiею молодою жiнкою, яка прагнула створити двiр веселощiв i краси, Францiю покидае все пов’язане з музами, тепер настають похмурi роки i для неi, i для всiх: полiтична доба, чвари i розбрат, боротьба з гугенотами, Варфоломiiвська нiч, пора забiяк i фанатикiв. Із цiею юною постаттю минули лицарськi й романтичнi часи, яснiсть i безтурботна краса, трiумф мистецтва. Поетичне сузiр’я Plеiade, Плеяд, невдовзi зблiдне на потьмянiлому небi вiйни. З Марiею Стюарт, нарiкають вони, тiкае геть мила духовна радiсть:

Ce jour le meme voile emporta loin de France

Les Muses, qui songoient y faire demeurance.

Те саме судно з Францii тепер забрало в далину

Всiх муз, що тут мистецтвам мрiяли платити данину.

Ронсар, чие серце по-юному захоплюеться всiм молодим i привабливим, у своiй елегii “Au depart”, «На прощання», ще раз вихваляе всю красу Марii Стюарт, наче хотiв принаймнi у вiршi зберегти вже назавжди втрачене для свого гарячого ока, i в щиростi смутку пише справдi зворушливу красномовну скаргу:

Comment pourroient chanter les bouches des po?tes,

Quand, par vostre dеpart les Muses sont muettes?

Tout ce qui est de beau ne se garde longtemps,

Les roses et les lys ne r?gnent qu’un printemps.

Ainsi votre beautе seulement apparue

Quinze ans en notre France, est soudain disparue,

Comme on voit d’un еclair s’еvanouir le trait,

Et d’elle n’a laissе sinon le regret,

Sinon le dеplaisir qui me remet sans cesse

Au cCur le souvenir d’une telle princesse.

Чи могли б вуста поетiв ще спiвати,

Якщо музи через ваш вiд’iзд стали замовкати?

Усе, що гарне, недовго радiсть дае ясну,

Троянди та лiлеi прикрашають тiльки весну.

Отак i ваша врода, з’явившись на мить,

У край далекий з Францii летить.