Нетерпіння серця

Нетерпiння серця

Стефан Цвейг

Стефан Цвейг (1881–1942) – найпопулярнiший австрiйський письменник, автор новел, романiв i белетристичних бiографiй. Їх екранiзували генii кiно, на них виросли поколiння читачiв. Секрет його творiв простий: Цвейг вiдкривае таемницi людського серця, блискуче передае найтоншi порухи душi, розповiдае про незвичайно сильнi почуття, що штовхають героiв на подвиги i злочини, про божевiльнi пристрастi, гордiсть i здатнiсть до самопожертви… Драматичнi долi героiв, любов i ненависть на межi життя й смертi, глибокi душевнi депресii майстерно описанi автором, що й сьогоднi робить його твори актуальними.

Є митi у життi, що iх по праву можна назвати доленосними, коли якась дiя, навiть мимохiть мовлене слово можуть круто змiнити долю людини. Саме про це роман Стефана Цвейга «Нетерпiння серця» – про загострене почуття самотностi, обдурену довiру, про нетерпiння серця, що не дочекалося щасливого повороту долi. Це iсторiя про кохання паралiзованоi Едiт, дочки магната з провiнцiйного угорського мiстечка, до молодого лейтенанта, який спочатку, жалiючи дiвчину, зi спiвчуття вдае, що вiдповiдае на ii кохання, а потiм тiкае.

Авторовi вдалося показати, наскiльки беззахисне людське серце, на якi вiдчайдушнi вчинки штовхае воно людину.

Стефан Цвейг

Нетерпiння серця

«Хто мае, тому дасться» – цi слова з Книги Мудростi може з упевненiстю пiдтвердити кожен письменник: «Хто багато розповiв, тому розкажуть».

Немае нiчого помилковiшого, нiж поширене уявлення про те, що письменник безперервно щось вигадуе, безкiнечно вигадуе з невичерпного запасу подiй та iсторiй. Насправдi ж, замiсть того щоб вигадувати, йому треба лише дозволити образам та подiям знайти себе, вони ж бо, за умови, що вiн не втратив здатностi бачити та дослухатися, безперестанку шукають свого оповiдача; тому, хто часто намагався пояснити долю, багато хто розповiдае про свою.

Також i цi подii менi розповiли майже точно так, як я переказую тут, а до того ж у зовсiм неочiкуваний спосiб.

Минулого разу у Вiднi я, втомлений вiд рiзноманiтних справ, ввечерi зайшов у ресторан у передмiстi; як я думав, вiн уже давно вийшов iз моди i там мало вiдвiдувачiв. Але щойно я туди увiйшов, одразу досадливо усвiдомив свою помилку. З-за першого ж столу, з усiма ознаками щироi радостi, котру я подiляв зовсiм не так бурхливо, пiдвiвся мiй знайомий i запросив за свiй стiл.