Три майстри. Бальзак, Дікенс, Достоєвський

Один iз них, на ймення Дезе, можливо, загинув у Маренго; iншого сам Наполеон мiг вiдправити в Єгипет, подалi вiд великих подiй; третiй, iмовiрно, пережив найстрашнiшу трагедiю – вiн був Наполеоном, але так нiколи й не побачив поля бою й примеркнув у якiйсь глушинi замiсть того, щоб стати полководцем, затративши не меншу енергiю, хоча i на менш вагомi цiлi. Називае вiн i жiнок, якi щедротами своеi пристрастi й завдяки красi могли б прославитися так само як тi сонячнi королеви, чиi iмена вiдомi, наприклад, Помпадур або Дiана де Пуатье; оповiдае про письменникiв, якi гинули через немилiсть випадку: слава минула iх, i тiльки iнший митець може повернути ii.

Бальзаку вiдомо, що кожну мить життя гайнуеться величезна кiлькiсть енергii. Вiн знае, що Євгенiя Гранде, чутлива провiнцiйна панянка, тремтячи перед скупим батьком, дарувала заощаджене нею золото кузену, мала не менш вiдважний вигляд, нiж Жанна д’Арк, на честь якоi мармуровi статуi виблискують на кожнiй ринковiй площi Францii.

Успiхи не заслiплюють творця незлiченних життеписiв.

Вони не можуть ввести в оману того, хто хiмiчно розклав всi рум’яна, весь грим свiтського успiху. Непiдкупне око Бальзака, яке шукае тiльки енергiю, бачить у сум’яттi подiй лише напруження живих сил; у несамовитому гармидерi бiля Березини, коли розбита армiя Наполеона кинулася через мiст, де весь вiдчай, пiдлiсть i героiзм багаторазово описаних сцен втиснулися в одну коротку мить, вiн розгледiв справжнiх i великих героiв – сорок саперiв, чиi iмена нiкому не вiдомi, тих, хто три днi стояв по груди в льодянiй водi, нагромадженiй крижинами, щоб полагодити той хиткий мiст, по якому вдалося втекти половинi армii, що вiдступала. Вiн знае, що в Парижi за опущеними шторами завжди розiгруються трагедii не менш величнi, нiж смерть Джульетти, загибель Валленштейна й вiдчай Лiра. Знову й знову письменник гордо повторюе слова: «Моi буржуазнi романи бiльш драматичнi, нiж вашi трагедii». Його романтика – це потаемнi надри; його Вотрен у простому одязi буржуа – не менш iмпозантний, нiж увiнчаний бубонцями дзвонар Собору Паризькоi Богоматерi Квазiмодо, створений Вiктором Гюго; застиглi, скелястi рельефи душ, непролазнi хащi жадiбних пристрастей в серцях його великих кар’еристiв не менш гнiвнi, нiж зловiсна гiрська печера Гана Ісландця. Бальзак шукае велич не в декоративностi, не у вiддаленiй iсторичнiй перспективi, не в екзотицi, а в надмiрностi, у пiдвищенiй напрузi надзвичайного й своерiдного людського почуття.