Три співці свого життя. Казанова, Стендаль, Толстой

Тiльки губи, дуже яскравi й чуттевi, утворюють м’який вологий звiд, наче м’якуш граната, оголюючи бiлi зерна зубiв. Красень повiльно повертае профiль в бiк темноi коробки глядацького залу: пiд рiвними закругленими пухнастими бровами мерехтить з чорних зiниць неспокiйний, нетерплячий погляд – погляд мисливця, який виглядае здобич i готового, подiбно орлу, одним помахом схопити намiчену жертву; поки вiн лише мерехтить, ще не розпалившись. Точно сигнальний вогонь, вiн обмацуе поглядом ложi й, минаючи чоловiкiв, розглядае, як товар, теплоту, оголенiсть i бiлизну, заховану в тiнистих гнiздах: жiнок.

Вiн оглядае iх одна за одною, вибираючи, як знавець, i вiдчувае, що його помiтили; при цьому ледь розкриваються чуттевi губи, i подих усмiшки навколо ситого рота вперше оголюе блискучi, осяйний, великi бiлоснiжнi, звiринi зуби. Ця усмiшка поки не спрямована до жодноi з цих жiнок, вiн посилае ii iм усiм – вiчно жiночним, – i наготi та теплу, прихованим пiд сукнями. Але ось вiн зауважуе в ложi знайому; його погляд стае зосередженим, у тiльки що зухвало запитальних очах з’являеться оксамитовий i разом з тим променистий блиск, лiва рука залишае шпагу, права схоплюе важкий капелюх iз пiр’ям, i вiн наближаеться з готовими словами вiтання на устах. Вiн грацiозно схиляе м’язисту шию, щоб поцiлувати простягнуту руку, i заводить ввiчливу розмову; за сум’яттям приголубленоi ним дами видно, як нiжно проникае в неi млосне арiозо цього голосу; вона знiяковiло обертаеться й представляе його своiм супутникам: «Шевалье де Сенгаль». Поклони, церемонii, обмiн люб’язностями. Гостю пропонують мiсце в ложi, вiн скромно вiдмовляеться вiд нього; уривчастi чемнi слова нарештi виливаються в бесiду. Поступово Казанова пiдвищуе голос, iнших бiльше не чути. Вiн, наче актор, м’яко розтягуе голоснi, ритмiчно течуть у його вимовi приголоснi, i все наполегливiшим стае його голос, голосно й хвалькувато проникае вiн у сусiднi ложi: бо вiн хоче, щоб настороженi сусiди чули, як дотепно й вiльно вiн базiкае французькою та iталiйською, спритно вставляючи цитати з Горацiя. Наче випадково кладе вiн прикрашену перснями руку на бар’ер ложi так, щоб навiть здалеку побачили дорогоцiннi мереживнi манжети й небувало великий солiтер, що виблискуе на пальцi; вiн простягае обсипану дiамантами табакерку, пропонуючи кавалерам мексиканський нюхальний тютюн.