Зоряні миті людства. Новели (збірник)

Утеча до Бога

Кiнець жовтня 1910 року

Епiлог до незакiнченоi драми Льва Толстого «І свiтло сяе в пiтьмi»

Вступ

1890 року Толстой починае писати драматичну автобiографiю, згодом опублiковану й поставлену в театрi як фрагмент його спадщини пiд назвою «І свiтло сяе в пiтьмi». Ця незакiнчена драма (про це свiдчить уже перша сцена) – не що iнше, як найiнтимнiше зображення його домашньоi трагедii, вочевидь написане як самовиправдання задуманоi спроби втечi й водночас як виправдання його дружини, отже, це твiр iз цiлковитою моральною рiвновагою, написаний серед крайньоi душевноi розiрваностi.

Себе самого Толстой цiлком прозоро зобразив у постатi Миколи Івановича Саринцева, i тiльки щось найменше в цiй трагедii можна було б сприймати як вигадане. Лев Толстой, безперечно, написав ii тiльки на те, щоб наперед уявити собi й зобразити необхiдне вирiшення свого життя. Проте анi в творi, анi в життi, анi тодi, 1890 року, анi через десять рокiв, 1900 року, Толстой не мiг знайти мужностi та форми i для своеi постановки, i для закiнчення п’еси.

Саме через цей брак волi п’еса лишилася фрагментом i закiнчуеться цiлковитою безпораднiстю героя, що лише благально пiднiмае руки до Бога, щоб той допомiг йому i поклав край його душевнiй роздвоеностi.

Останню, не написану дiю п’еси Толстой не дописав навiть згодом, але важливiше те, що вiн пережив ii. Наприкiнцi жовтня 1910 року ваганням, якi тривали чверть сторiччя, нарештi настав край, вiдбулася криза визволення: Толстой утiк пiсля страхiтливо драматичноi сварки i втiк саме вчасно, щоб його спiткала чудова й зразкова смерть, яка надала його життевiй долi довершеностi й святостi.

Нiщо не видаеться менi природнiшим, нiж додати пережитий кiнець трагедii до вже написаного фрагмента. Саме це i тiльки це я й спробував тут зробити з якомога бiльшою iсторичною точнiстю i повагою до фактiв та документiв. Я знаю, що я вiльний вiд марних сподiвань, мовляв, я сам закiнчу зiзнання Толстого, i то не гiрше, нiж вiн, бо я не закiнчую твiр, а тiльки хочу служити йому.

Тому те, що я пробую тут робити, слiд сприймати не як закiнчення, а як самостiйний епiлог до незакiнченого твору i невирiшеного конфлiкту, призначений тiльки на те, щоб дати тiй незакiнченiй трагедii останнiй урочистий акорд. Саме в цьому й полягае сенс цього епiлогу i моiх шанобливих зусиль.