Зоряні миті людства. Новели (збірник)

Слуга тримав миску. Кристоф Шмiдт пiдняв Генделю руку, лiкар розрiзав вену. Порснула цiвка кровi, яскраво-червоноi, гарячоi кровi, й наступноi митi з побiлiлих вуст злетiло полегшене зiтхання. Гендель глибоко дихав i розплющив очi. Вони були ще втомленi, чужi й безтямнi. Блиск у них згас.

Лiкар перев’язав руку. Годi було зробити щось бiльше. Вiн уже хотiв пiдвестись, як помiтив, що вуста Генделя заворушились. Лiкар пiдступив ближче. Гендель тихесенько, немов самим вiддихом, прохрипiв: «Минулося… минулося менi… нема сили… я не хочу жити без сили…» Лiкар Дженкiнс низько нахилився над хворим.

Вiн помiтив, що одне око, праве, дивиться непорушно, а лiве ворушилось. Задля перевiрки пiдняв праву руку вгору. Вона впала назад, мов мертва. Потiм пiдняв лiву. Лiва лишилася в новiй позицii. Тепер лiкар Дженкiнс знав уже досить.

Коли лiкар вийшов iз кiмнати, Шмiдт, переляканий i збентежений, пiшов за ним до сходiв:

– Що там?

– Апоплексiя. Права сторона паралiзована.

– А вiн… – Шмiдт затнувся на словi, – вiн одужае?

Лiкар Дженкiнс, не кваплячись, узяв понюшку тютюну.

Вiн не любив таких запитань.

– Мабуть. Можливо все.

– І вiн лишиться паралiзований?

– Напевне, якщо не станеться дива.

Але Шмiдт, вiдданий учителевi кожною жилкою свого тiла, не вгамовувався:

– А вiн… а вiн зможе принаймнi знову працювати? Вiн не може жити i не творити.

Лiкар Дженкiнс стояв уже на сходах.

– Це вже нi, – тихесенько проказав вiн. – Мабуть, ми зможемо зберегти людину. А от музиканта ми втратили.

Удар дiйшов аж до мозку.

Шмiдт дивився на лiкаря. В поглядi Шмiдта був такий страхiтливий розпач, що лiкар аж збентежився:

– Як кажуть, – повторив вiн, – якщо не станеться дива. Я, щоправда, ще такого не бачив.

Чотири мiсяцi Георг Фрiдрiх Гендель жив без сили, а сила була його життям. Права половина його тiла лишалася мертвою. Вiн не мiг ходити, не мiг писати, не мiг правою рукою натиснути бодай одну клавiшу, щоб вона озвалася звуком. Вiн не мiг говорити, вуста йому скривились на один бiк вiд страхiтливого розколу, що вiдбувся в його тiлi, лише нерозбiрливо i приглушено пробивалося в нього слово з вуст.

Коли друзi грали для нього музику, трохи яснiло його око, потiм ворушилося важке i непокiрне тiло, немов хворий увi снi; вiн хотiв потрапити в ритм, але мороз скував йому члени, моторошна зацiпенiлiсть полонила його, сухожилки i м’язи вже не корилися, колишнiй велетень почувався безпорадно замурованим у невиднiй могилi.