Зоряні миті людства. Новели (збірник)

– Я повернувся з Аiду, – гордо проказав Георг Фрiдрiх Гендель, випнувши широкi груди, простерши могутнi руки, лондонському лiкаревi, що не мiг надивитися на медичне диво. З повною силою, з несвiтською жадобою працi i з подвiйним завзяттям, одужавши, вiн знову взявся до роботи. Давнiй бойовий дух знову надихав п’ятдесятитрирiчного чоловiка. Вiн пише оперу, – вже здорова рука чудово кориться йому, – другу, третю, великi ораторii «Саул», «Ізраiль у Єгиптi» i «Аллегро i Пенсiерозо»; наче з давно застояного джерела, невичерпним потоком ллеться його творча енергiя.

Але час проти нього. Смерть королеви урвала вистави, потiм почалася iспанська вiйна, на майданах щодня збираються юрби, що галасують та спiвають, а театр лишаеться пустим, нагромаджуються борги. Потiм настала сувора зима. В Лондонi був такий холод, що замерзла Темза, i по ii дзеркальнiй поверхнi iздили зi дзвiночками сани, такоi неприязноi пори були закритi всi зали, бо нiяка янгольська музика в примiщеннях не могла чинити опору такому лютому морозовi. Потiм захворiли спiваки, доводилось вiдмовлятися вiд однiеi вистави за другою, скрутне становище Генделя ставало дедалi тяжчим. Кредитори тиснули, критики глузували, публiка була байдужа й нiма, i мало-помалу Гендель, що вiдчайдушно боровся, занепав духом. Один бенефiс iще врятував його вiд борговоi в’язницi, але яка ганьба – заробляти собi на життя, як жебрак! Гендель дедалi бiльше усамiтнюеться, щоразу похмурiший його настрiй. Чи не було б краще, щоб вiн лежав, напiвпаралiзований тiлом, нiж мати тепер паралiзовану душу? Вже 1740 року Гендель знову почуваеться, наче в облозi, вiн тепер розбитий чоловiк, шлак i попiл своеi колишньоi слави. Вiн насилу нашкрябуе зi своiх попереднiх творiв рiзнi фрагменти i стулюе iх докупи, вряди-годи ще пише щось нове. Але пересох у ньому могутнiй потiк, зникла первiсна сила в уже знову здоровому тiлi; цей велетень уперше почуваеться втомленим, уперше цей нездоланний борець переможений, уперше священний потiк творчоi пристрастi зупинився i пересох, дарма що творчо наповнював свiт вiд митi, коли Генделю виповнилося тридцять п’ять рокiв. Гендель iще раз пiдiйшов до кiнця. І в повному розпачi вiн знае або гадае, нiби знае: до кiнця вже навiки. Навiщо, зiтхае вiн, Господь дозволив менi встати пiсля моеi хвороби, якщо люди знову поховали мене? Краще б я помер, нiж блукав власною тiнню в холодi та порожнечi цього свiту.