Зоряні миті людства. Новели (збірник)

Там ще й досi не утверджено право, i тiльки один митець, Блез Сендрар, надав забутому Йоганну Августу Зуттеру принаймнi едине право величноi долi: право на здивовану пам’ять прийдешнiх поколiнь.

Героiчна мить

Достоевський, Петербург, Семенiвська площа, 22 грудня 1849 року

Вночi зi сну його зiрвали,

Бряжчать шаблi у казематах,

У невiдоме рушити сказали,

Здригнулись тiнi у примарних шатах.

Штовхають уперед, у темну глибiнь,

У коридору довгу чорну просторiнь.

Скрегоче засув, дверi зарипiли,

Тут небо голе й холод на цих кресах,

Чекае повiз, як могила на колесах,

Поряд iз ним на морозi лютiм,

Мовчазнi та блiдi,

Товаришiв аж дев’ять, кайданами скутi.

Нiхто й слова не дае бiдi.

Бо кожен уже вiдчувае,

Що шляху назад немае,

У тiлi життя тримаеться,

Поки колеса обертаються.

Вiз зупинивсь,

Мовчать колеса, дверi зарипiли,

І кожен поглядом несмiлим

На темний свiт дививсь,

В очах тривожна каламуть.

Покрiвлi з усiх бокiв,

Брудних будинкiв квадрат простий,

Лиш темiнь i снiг на майданi широкiм.

Туман, мов сiрим запиналом,

Вкривае ешафот,

І тiльки церкви купол золотий

Ясного ранку сповнений щедрот.

З карети мовчки всiх ведуть.

Читае вирок лейтенант з пеналом:

За зраду куля смертю привiтае,

Свинець i смерть!

Мов камiнь, слово полетiло

В морозу дзеркало мовчазне, бiле,

Дзвенить,

Немов щось навпiл розбивае,

Пускае потiм вмить

Пусту шкаралущу в могилу нiму

Тяжкого ранку тишу навiсну.

Мов увi снi

Вiн вiдчувае все, що дiють з ним,

І знае, що тепер мае померти.

Пiдходить хтось, i смертника сорочку бiлу

Йому на плечi накидае: дрож по тiлу.

Супутникам останне кажуть слово

Гарячi очi i виразний жест.

Нiмий лунае крик,

Цiлуе вiн Спасителя i хрест,

Бо пiп мов запечатуе вуста

Всiм десятьом, готово.

Беруть по трое, вiн долi не уник,

І кожного вже в’яжуть до стовпа.

Притьмом

Козак пiдскакуе до жертви,

Щоб очi зав’язати перед пострiлом.

Вiн знае: вже кiнець!

Очима пильними i гострими

Пожадливо на латку свiту поглядае,

Яку йому ще небо розкривае.

У сутiнi ранковiй бачить церкву:

Немов посеред ночi каганець,

Блищить ii купол, як вiнець,

Сяе святою ранковою зорею.

І вiн, щасливий, ухопивсь за баню,

Немов за Господа кирею…

Перед очима напнули нiч останню.

А в тiлi знов

Заструмувала червона кров.