Леся Українка

Олена Антонiвна косач (у шлюбi – Тесленко-Приходько), рiдна сестра Лесиного батька, теж пробувала своi сили в лiтературi пiд псевдонiмами Є. Ластiвка i Є. Зовиця. Юрiй косач (Лесин небiж, син Лесиного брата Миколи) вiдомий як поет, прозаiк, драматург. Оксана драгоманова (дочка Лесиного дядька олександра) теж була письменницею, перекладачкою i чи не единою жiнкою в дипломатичному представництвi Украiнськоi народноi республiки.

Усi близькi до родини косачiв зазначали, що Леся була дуже подiбна до батька i вродою, i вдачею.

У Лесi були такi самi риси обличчя, колiр очей i волосся, як у батька; невисока на зрiст, вона мала таку ж постать, таку саму тендiтнiсть в обрисах тiла. на вдачу вони обое були лагiднi та добрi, однаково бували здатнi скипiти страшенно, коли iх дiйняти чимсь особливо для них дошкульним. обое були надзвичайно стриманi, терплячi та витривалi, з виключною силою волi. обое були бездоганно принциповi: для людей чи справ могли поступитися багато чим, могли бути дуже поблажливими, однак не було нiчого, що могло би примусити Петра Антоновича або Лесю зробити щось, що вони вважали негiдним. Щоб зробити ж це для власноi вигоди чи користi, то про те не могло бути й мови. Обое мали напрочуд гарну пам’ять. Батько був спостережливiшим, жвавiше й краще робив висновки iз зауваженого, надзвичайно швидко й точно складав цiну людям i явищам, влучно й дотепно характеризував iх i майже нiколи не помилявся у своiх характеристиках. Лесi ж траплялося й помилитись у своiх перших враженнях. Обое вони – i батько, i Леся – були однаково делiкатнi у вiдносинах з людьми, намагаючись нiкого собою не обтяжувати. Терплячи бiль, чи жаль, чи горе, намагалися не мучити iнших своiми почуваннями i тримали iх у собi з якоюсь надлюдською силою. Одного разу, спокiйно провiвши Лесю з матiр’ю у Вiдень на операцiю (як тодi думали), Петро Антонович повернувся додому, замкнувся у себе в кiмнатi i, думаючи, що нiхто з дiтей не чуе, ридав од жалю й тривоги.

Була в батька й Лесi ще одна спiльна риса: вони високо цiнували людську гiднiсть у всякоi людини, хоч би у наймолодшоi дитини, й завжди поводилися так, щоб не образити, не принизити.

Не було випадку, щоби батько чи Леся повелися з кимось грубо, брутально; не пам’ятали дiти, щоб вiн когось iз них лаяв, чи сварив, чи щоб категорично наказував щось зробити. Вiн завжди радив, просив, намагаючись i найменшому довести, чому так слiд, а так не слiд робити, завжди намагався переконати, а не примусити. Так само чинила й Леся.