Олександр Довженко

Проте справжне навчання великого художника почалося набагато ранiше, бо краси й гармонii малий Сашко навчався у природи. З дитинства хлопець любив усе живе – тварин, цвiт яблунi, трави; мрiями переселявся у свiт казкових героiв. На все життя запам’яталися й знайшли свое вiдображення у «Зачарованiй Деснi» запашнi сiножатi на придеснянських луках («найкрасивiше мiсце на всiй землi»), рибалки з батьком на свiтаннi, осiнне збирання грибiв, першi мозолi на руках вiд коси i цiпа, таемнича Десна, вся щедра на барви природа Чернiгiвщини з ii прозоро-синiми озерами й мальовничими левадами.

Усе це породжувало у дитини почуття захоплення красою, впливало на формування ii свiтобачення. Одним з вирiшальних факторiв формування характеру майбутнього митця була любов до природи, до ii вiчноi й загадковоi краси, яку вiн пронесе через усе свое неспокiйне життя. Пiзнiше вiн висловив думку, яка допомагае зрозумiти глибиннi витоки його творчоi фантазii: без гарячоi любовi до природи людина не може бути митцем. Мiг би також сказати: всiм кращим, що було у ньому, що винiс iз зачарованого дитинства у своi неповторнi художнi свiти, вiн зобов’язаний невтомним працьовитим землякам, своiм багатостраждальним батькам, нiжна синiвська любов до яких жила в його серцi. Вiдчуття краси й гармонii допомагало не лише бачити й розумiти прекрасне, але й наповнювало душу сумом вiд постiйноi дисгармонii побуту, стосункiв. Племiнник Олександра Петровича Тарас Дудко згадуе: «Якось Олександр Петрович зайшов у Спiлку кiнематографiстiв, побачив у залi рояль i навiть обурився: «Як може рояль стояти в такому вбогому залi? Тут мае бути гарна полiрована пiдлога!» Приiхав Рильський з Киева, зупинився в готелi «Москва». Довженко заглянув до нього в гостi, побачив картину над лiжком i запитав: «Чому ти терпиш цю гидоту?»

Олександр Петрович був людиною спостережливою, ранимою, нетерпимою до неподобства. Чому вiн скрiзь сади садив – на Одеськiй кiностудii, на Киiвськiй, на «Мосфiльмi»? Його душа шукала краси.

Чистота й краса були головними умовами працi для Довженка. Так само й у побутi: коли гостював у нас, лiжко його було акуратно заправлене, на столi – порядок i чистота. Пам’ятаю випадок такий… Ми з ним сидiли на кухнi, i моя мама подала на стiл сметану, не виклавши з банки. Я помiтив, що дядько Олександр якось знiтився. Людиною вiн був делiкатною i мамi нiчого не сказав, але його немов струмом ударило. Його ранило те, що звичайнiй людинi здавалося природним.