Олександр Довженко

, поки Олександр Петрович вчителював у Житомирi, викладаючи фiзику, природознавство, географiю, iсторiю, гiмнастику в 2-му Житомирському змiшаному вищому початковому училищi, вiн мрiяв про унiверситет i Академiю художеств: мав неабиякий хист i потяг до малювання. З дитинства Довженко малював на паперi, на саморобних дощечках, навiть на табуретках – це були конi, хати, яблука, його товаришi, вiн сам. «В той час я мрiяв стати художником, а малював дома i брав приватнi уроки малювання, мрiючи коли-небудь потрапити в Академiю художеств хоч вiльним слухачем».

Вiн дуже багато читав, брав участь у виставах, малював, органiзував украiнський етнографiчний хор в одному з ближчих до Глухова сiл.

Варвара

1917 рiк змiнив життя Олександра Довженка, 22-рiчного фахiвця, красеня, який однаково легко й захоплено викладав кiлька предметiв. Природно, що на талановитого хлопця заглядалися всi молоденькi вчительки. Одна з них, Варя, виявилася найсмiливiшою – й запросила Олександра в гостi. Ось як описав першу зустрiч Варвари Криловоi i Довженка письменник Іван Семенчук у романi «Невiдомий Довженко»: «Зустрiлися вони несподiвано в дверях.

Довженко стрiмко крокував iз класу. Мабуть, з уроку малювання: на пальцях правоi руки слiди крейди – старанно витирав картатою хустинкою. Незнайомка виходила з учительськоi…

Що вразило молодого вчителя? Насамперед – очi: великi, променистi, i стiльки в них вогню, нерозтраченоi сили, що й не запримiтив, якого вони кольору. «Вольова дiвчина, – мимохiдь вiдзначив, – сильний характер».

Симпатична, енергiйна, життерадiсна.

Якимось щемливим смутком обдало вiд ii вроди. Середнього зросту, струнка, з каштановим хвилястим волоссям, високе чоло й щоки нiжно-смаглявi. Особливо ж очi… Зважився, заглянув: вони у дiвчини свiтло-карi, пломiнкi. Погляд теплий, усмiшка доброзичлива.

– Олександре Петровичу, ви ще не знайомi? – почувся за спиною густий бас. – Добридень! Тiльки давайте вiдступимо до стiни, щоб не заважати…

– Пробачте, – усмiхнувся Довженко.

Бiля вiкна стали, не зводять одне з одного очей.

– Значить, не знайомi ще, – загудiв бiля вуха Назар Терентiйович, розправляючи довгi вуса, – тодi…

– Варвара, – промовила тихо незнайомка, простягаючи красиву бiлу руку, – Семенiвна…

– Сашко. – Потиск руки мiцний, гарячий.

Назар Терентiйович багатозначно пiднiс угору вказiвний палець правоi руки:

– Ти ж не забувай!

Довженко спохватився:

– Чи то пак…

– Нiяк не звикне, – вибачливо усмiхнувся iсторик.