Ротонда душогубців

І сюди тiльки, може, раз на рiк з'являлися мисливцi трохи пополохати дичину, та ще пастушки з раннього квiтiння аж до першого жовтня дзвiнкими вигуками оглашали тут болота, заростi на болотах та не скаламученi води, якi тiльки блисками сонячного промiння порскали навкруги, коли безпритульна дичина iх раптово ламала чорно-бiлими або червоно-чорними лапками та бiлявими носиками, ловлячи рухливу мiльку та бубирцi…

Радiсно було колись глянути з височини якогось боку Оникiевого Яру униз. Вода срiбною свiжиною вирiзнялася у небесну глибочiнь серед куп зеленого верболозу i важких своею вогкiстю верб.

Мiж ними можна було конче побачити якусь корову, що втiкла iз-за бугра з набридлого стiйла i тепер стояла по черево у водi та тiльки хлюпала довгим хвостом себе по боках. І хвiст ii вiдбивався у водi так, неначе якесь казкове весло серед глибочезного неба. І радiсно було чути гуки обуреного пастушка, який, побачивши утiкачку вiд отари у водi, несамовито лаяв ii, на ввесь яр розкидаючи луни:

– А щоб ти луснула була ще маленькою!.

. І щоб ти, розсобача душе, повiк була сонною i не побачила не тiльки оцей рогiз… Будь вiн тобi тричi проклятий… А щоб до Страшного суда i кiсток своiх не визбирала!..

І кажуть, що спочатку вся загата була суцiльною вiд одного краю до другого, тiльки насеред неi, якраз у половину ii височини, була прокладена наскрiзь неi велика цеглова дiрка для збiгу лишньоi води. Але коли земля навколо неi розмилася водою, то i мур цегловоi дiрки розвалився, i утворилася серед загати розрива, i вода опала так низько, як ще нiхто iз старих людей не пам'ятае.

І та вода, що стояла глибочiнню, почала безнастанно дзюркотiти у ще дальшi зарослi Оникiевого Яру, неначе неодмiнно на те, щоб пастушки своiх корiв виганяли iз води, не пливучи до них наввимашки, а тiльки щоб скидали штани i несли iх над головою, по пуп у водi бредучи до своеi худоби.

Радiсно колись було супокiйнiй людинi спостерiгати кольори Божого свiту i самий Божий свiт: як сонце i речi цiлий день свiтилися, i як i сонце, i речi погасали надвечiр i зливалися iз своiми тiнями.

А тепер нi для ока спостерiгача, нi для гуку пастушка, нi для свавiльноi корови немае нiчого у Оникiевiм Яру. Та й лиски i качки сюди не навiдуються навiть для того, щоб жива душа почула свист iх крил!.. Верби давно вже повирiзували, i пеньки з iх погнили i потрухлявiли. Вода збiгла, очерет, рогiз i осока зникли, як i не було, а замiсть iх чорнiе засохлий та порепаний мул.