Ротонда душогубців

Пiч була заслонена, i перед ii припiчком бовванiв маленький стiльчик на трьох ногах. Долiвка була земляна, нерiвна i давно мазана, але чисто заметена, а вiник лежав доладу покладений при стiнцi лежанки. А в сумнiй височинi над столиком висiла дуже давня, аж чорна, невелика iкона Спасителя. На нiй виразно блищали тiльки худi щоки божества, i над ними невиразно темнiли плями очей. Та ще внизу на нiй, пiд Спасителем, жовтiла Адамова голова на двох перехрещених кiстках. Із-за iкони з одного боку стирчали двi макiвки, притримуючи край бiленького рушничка, яким завiшена була iконка… І все було тут мовчазне i нерухоме, неначе трималося в своiй нерухомостi сургучевою печаткою, що висiла коло колодки на шафi.

Аж рипнули дверi, i в хату увiйшов середнього зросту чоловiк, сухий, сiроокий i зарослий аж до очей рiдкою русявою борiдкою, яку на два боки розтягали великi довгi вуса:

– Добридень, бо я тебе ще сьогоднi не бачив… – обiзвався той, що ввiйшов.

А Іван Овсiйович, не вiдвертаючися вiд вiкна, вiдповiв:

– Не бачилися, тату…

Ця вiдповiдь, видно, вразила старого чоловiка, i вiн зараз же сiв на ослiнчик при самiй шафi i з болем в голосi спитався:

– Ти сьогоднi хочеш iхати?.

.

– Сьогоднi.

Була суха i коротка вiдповiдь молодоi людини, що все в отiй самiй вистатi, не повертаючись вiд вiкна, з виглядом тяжкого смутку стояла. А батько правою рукою, яка стала тремтiти вiд осереднього хвилювання, почав вiд бороди натягати вбiк довгий вус i говорити переривчасто:

– Сину… вiзьми мене з собою в Киiв… Я тут швидко умру… Там же е усякi лiкарнi для скотини… А ти знаеш, я умiю ходити i рятувати усяку твар… Я не буду тобi тягарем i не буду над душею тобi нависати, сину…

І син раптово повернувся до батька i став дивитися на його.

За всi три днi вiн аж тепер був уважний до батька. Оце повернувшися, вiн помiтив у всiй його сидячiй постатi якусь несказанну змiну тiеi людини, яку вiн завжди уважав своiм батьком та ще й людиною рiшучою i нап'ятою завжди якоюсь невгасимою енергiею волi. Вiн як оце приiхав, то не дуже придивлявся до батька, бо брат Мадес наговорив, що старий п'е безнастанно горiлку i що люди з кожного села, у якому вiн лiкуе скотину, привозять його додому неначе мертвого вiд горiлки i зносять, i кладуть коло призьби перед хатою ще непорушнiшого вiд деревини. І батько там лежить до опритомнення. А потiм сам устае, уточуеться у хату i вже там долежуе свого п'яного чаду.